Інтерв’ю з отцем Олександром Куштою (РКЦ) на Радіо Марія

З 1 вересня 2023 року до навчальних програм планують додати теми зі статевого виховання на основі “гендерної рівності”, сексуальних орієнтацій та гендерних ідентичностей. Як Церква ставиться до пропонованого статевого виховання?

У медіапростір почали вкидати тему про взяття курсу на статеву освіту в школах. Відповідна петиція вже набрала необхідну кількість голосів, і Президент Володимир Зеленський дав доручення Кабміну опрацювати це питання. Освітній омбудсмен Сергій Горбачов заявив: «Статеве виховання має бути обов’язковим предметом, бо рівень необізнаності в цих питаннях – це дуже великі ризики для майбутньої долі молодого покоління. Вони мають поважати право людини на вибір, на повагу до її особистості та тіла. Ці теми треба дуже ретельно опрацьовувати. Це має бути обов’язковим».

Ймовірно, воно таким і стане. Але тут для віруючих церковних людей виникають свої ризики, на які слід звернути увагу.

Тиск на запровадження сексуальної освіти в школах і навіть дитячих садках стає дедалі сильнішим. Як члени ЄС, ми підлягаємо гармонізації стандартів так само, як і інші країни. Ми зобов’язані впроваджувати гендерний мейнстрімінг згідно з усіма документами ЄС, що гарантує нам фінансову підтримку. Це стосується як економіки, так і освіти чи охорони здоров’я.

Документ під назвою “Стандарти статевого виховання в Європі” містить вичерпні рекомендації щодо впровадження нової моделі статевого виховання, яка, як випливає з прочитання документа, повинна відкривати наймолодшим дітям сексуальність радісно і без рефлексії.

Статеве виховання дітей та молоді потрібне, але не в тій формі, яку пропонує ЛГБТ+ декларація, що базується на рекомендаціях Всесвітньої організації охорони здоров’я.

Читаючи вступ до “Стандартів статевого виховання в Європі”, підготовлений Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ), можна погодитися з багатьма висновками і вимогами, що містяться в ньому. Декларації Учительського Уряду Католицької Церкви про статеве виховання накреслюють курс, який з одного боку задовільняє справедливі вимоги історії, а з іншого – запевняє вірність традиції. ІІ Ватиканський Собор у “Декларації про християнське виховання” представляє перспективу, у якій повинно бути вміщене статеве виховання, потверджуючи право молодих людей отримати виховання, відповідне до їхніх особистих вимог.

Собор стверджує: “За допомогою прогресу психологічних, педагогічних та дидактичних наук дітям та молоді слід допомогти у гармонійному розвиткові їхніх фізичних, моральних та інтелектуальних обдарувань. Хоробрим і стійким серцем долаючи труднощі, вони потребують допомоги у поступовому осяганні більш зрілого почуття відповідальності у напрямку ушляхетнення їхнього життя дорогою постійних зусиль та у напрямку осягання автентичної свободи. У міру їхнього дорослішання їм слід подати позитивне і розважливе статеве виховання”.

Автори пишуть, що сьогодні “молоді люди в Європі починають статеве життя у віці 16-18 років. У віці близько 25 років вони вже мають сексуальний досвід з іншими партнерами (або постійно перебувають у нешлюбних стосунках), перш ніж вступають у шлюб або постійне партнерство”. Це звучить досить правдоподібно. Щодо теми сексуальності, то, за даними ВООЗ, ми стикаємося з низкою викликів, серед яких зростання захворюваності на ВІЛ та інші хвороби, що передаються статевим шляхом, а також сексуальне насильство. Там також сказано. “Процес біологічного дозрівання, – пишуть автори стандартів ВООЗ, – в наш час починається раніше, а сексуальність більше присутня в засобах масової інформації та молодіжній культурі. Це означає, що педагоги і батьки повинні докладати більше зусиль, щоб допомогти дітям і підліткам впоратися з розвитком сексуальності”. Знову ж таки, згодні. Що ж тоді має викликати спротив?

Задоволення має значення

Два визначення “сексуального здоров’я” добре це ілюструють. Визначення 1972 року пов’язувало секс зі “збагаченням і вдосконаленням особистості, способів спілкування і любові”. Через 30 років було узгоджено нове визначення. У ньому вже не було жодного слова про любов – секс повинен “приносити задоволення”, а “сексуальні права повинні поважатися, захищатися і реалізовуватися”. В Апостольському Повчанні про завдання християнської сім’ї у сучасному світі св. Йоан Павло ІІ відводить важливе місце статевому вихованню як особовій цінності. “Виховання до любові як самовіддання, – каже Святійший Отець, – становить також необхідну передумову для батьків, покликаних дати своїм дітям ясне і делікатне статеве виховання. Стикаючись з культурою, яка загалом зводить людську статевість до рівня чогось банального, тому що вона інтерпретує і практикує її у редукціоністський та збіднений спосіб, пов’язуючи її лише з тілом та егоїстичним задоволенням, виховне служіння батьків у сфері статевості повинно непохитно мати на меті таке виховання, яке було б вповні та правдиво особовим: тому що статевість є багатством цілої особи: тіла, почуттів і душі, та виявляє своє найглибше значення у спрямовуванні особи до самодарування в любові”.

Сексуальне здоров’я має досягатися через сексуальну освіту. Стандарти ВООЗ містять матрицю, яка конкретно показує, яку інформацію повинна отримати молода людина, які навички вона повинна набути і яке ставлення вона повинна виробити. Наприклад, діти у віці 4-6 років повинні знати, що таке збудження, діти у віці 6-9 років вже можуть дізнатися про самостимуляцію, їхні старші однолітки у віці 9-12 років повинні знати про різні методи контрацепції. Крім того, з самого початку методичні рекомендації мають показати молодим людям, що існують різні концепції сім’ї та різні норми щодо сексуальності.

Образно кажучи, ситуація схожа на те, коли молодій людині дають мапу, на якій не позначено, де вона перебуває і куди йде, до того ж, їй ще не дали компас. З ким, коли і що ви робите – тут не має значення, головне, щоб ви цього хотіли і отримували від цього задоволення. Ви маєте на це повне право: зрештою, міжособистісні стосунки можна намагатися будувати по-різному, якщо обидві (?) сторони на це згодні. Але чи буде це добре для вас? Про це стандарти ВООЗ мовчать.

“Так” статевому вихованню

Не дивно, що оголошення про те, що у українських школах будуть застосовуватися стандарти ВООЗ (окрема тема – чи може місцева влада самостійно впроваджувати таку програму в школах), викликало протести з боку батьків. Деякі з них вимагали і отримали чітку позицію від місцевих єпископів. Шкода, що в пошуках голосу Церкви католики не звернулися до заклику Франциска Amoris laetitia. Там Папа присвятив цілий підрозділ статевому вихованню.

СЕКСУАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ

280. ІІ Ватиканський Собор підкреслив необхідність «розумного та позитивного статевого виховання» дітей і підлітків «з поступом літ» і «з урахуванням прогресу психології, педагогіки й дидактики»( ІІ Ватиканський Собор, Декларація Gravissimum educationis, про християнське виховання, 1.). Ми повинні задатися питанням, чи наші навчальні заклади прийняли цей виклик. Важко думати про статеве виховання в епоху, коли сексуальність баналізують і збіднюють. Її можна зрозуміти лише в контексті виховання до любові, до взаємного дару. У такий спосіб мова сексуальності не зубожіє, а стане зрозумілішою. Сексуальний потяг можна виховувати в процесі самопізнання і розвитку здатності панування над собою – що допоможе проявити цінну здатність радості й любовної зустрічі.
281. Статеве виховання забезпечує інформацією, пам’ятаючи, що діти й підлітки ще не осягнули повну зрілість. Інформація повинна подаватися у відповідному часі й у відповідній до їхнього віку формі. Не можна насичувати інформацією, якщо не розвиваємо критичний осуд щодо натиску пропозицій, неконтрольованої порнографії й надміру збудників, які можуть скалічити сексуальність. Молоді люди повинні усвідомити, що їх бомбардують меседжами, які не сприяють їхньому добру й дозріванню. Їм потрібно допомогти розпізнавати й знаходити позитивні впливи саме тоді, коли вони дистанціюються до всього, що деформує їхню здатність любити. Також мусимо визнати, що «необхідність нової й сучасної мови постає саме тоді, коли подаємо дітям і підліткам тему сексуальності»303 .
282. Статеве виховання, яке плекає здоровий сором, є великою цінністю, хоча сьогодні це вважають реліктом минулих епох. Сором – це природний захист своєї інтимності й уникання перетворитися в об’єкт. Без сорому почуття і сексуальність зведемо до рівня обсесивності, яка зосереджує лише на статевих органах, до хворобливих станів, які деформують здатність любити, й до різних форм сексуального насильства, коли до нас ставляться не по-людському або коли ми до когось так ставимося.
283. Часто статеве виховання зосереджується на «забезпеченні», «безпечному сексі». Ці вирази передають негативне налаштування до природної прокреативної мети сексуальності, ніби можлива дитина була би ворогом, від якого слід захищатися. У такий спосіб виховується нарцисична агресивність, а не доброзичливість. Безвідповідально заохочувати підлітків у будь-який спосіб бавитися своїми тілами й прагненнями, ніби вони вже осягнули зрілість, прийняли цінності, взаємні обов’язки й властиву мету подружжя. У такий спосіб їх безтурботно заохочують використовувати іншу особу як об’єкт для експериментів, щоб компенсувати вади й великі обмеження. Натомість дуже важливо навчити їх у різні способи проявляти любов, взаємну опіку, шанобливу чуйність, спілкування, наповненого почуттями. Бо це готуватиме їх до повного й великодушного дару себе самих, який проявиться після шлюбу у взаємному дарі тіл. Сексуальний зв’язок у подружжі тоді проявиться як знак повного заангажування, збагаченого всім попереднім вихованням.
284. Не можна обдурювати молодих людей, щоб вони плутали різні рівні: сексуальний потяг «короткочасно створює ілюзію «єдності», але без любові у такій єдності чужі люди відділені одне від одного так, як були відділені перед тим» (Еріх Фромм, Мистецтво любові, Нью-Йорк, 1956, ст. 54.). Мова тіла вимагає терпеливо вчитися інтерпретувати й виховувати свої бажання, щоби насправді вміти себе дарувати. Коли хтось намагається дати все відразу, то можливо, що не дасть нічого. Одна річ – розуміти слабкості, які походять від віку й безладу, друга – спонукати підлітків продовжувати незрілі способи любити. Але хто сьогодні про це говорить? Хто здатний сприймати молодь серйозно? Хто їй допомагає солідно приготуватися до великої та великодушної любові? До статевого виховання ставляться поблажливо.
285. Статеве виховання включає також пошану і поцінування відмінностей, показуючи кожному можливість подолати замкнутість у власних границях і відчинитися для іншого. Окрім зрозумілих труднощів, які може мати кожна особа, потрібно допомагати прийняти власне тіло таким, яким воно було створене, бо «логіка панування над власним тілом трансформується в логіку, часом непомітну, панування над створінням […] Також поцінування свого тіла в його жіночості чи чоловічості необхідно для того, щоб усвідомити себе самого при зустрічі з протилежною статтю. У такий спосіб можна радісно прийняти особливий дар іншого чи іншої як діло Бога Творця і взаємно збагатитися» (Енцикліка Laudato si’ (24 травня 2015), 155.). Тільки позбуваючись страху перед відмінністю, можна звільнитися від іманенції власного буття і захоплення самим собою. Статеве виховання повинно допомагати прийняти власне тіло у такий спосіб, щоб особа не прагнула «заперечувати різниці між статями, бо не знатиме, як до цього підійти» (Катехиза (15 квітня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 17 квітня 2015, ст. 2.).
286. Також не можна ігнорувати факт, що на формування свого способу існування як жінки або як мужчини накладаються не тільки біологічні чи генетичні фактори, але й різні елементи, пов’язані з темпераментом, родинною історією, культурою, життєвим досвідом, вихованням, впливом друзів, родини, кумирів, та інші конкретні обставини, які вимагають для адаптації зусилля. Правда, що не можемо розділити чоловіче й жіноче в творчому ділі Бога, яке випереджає всі наші рішення і досвід, і в якому не можемо ігнорувати біологічні елементи. Але правда також, що чоловіче й жіноче не є чимось твердим. І тому можливо, до прикладу, що чоловічість чоловіка може гнучко пристосуватися до умов праці дружини. Домашня праця або участь у вихованні дітей не зменшують його чоловічість, не означають поразку, капітуляцію чи сором. Треба допомогти дітям прийняти як звичайний цей здоровий «обмін», який не позбавляє батька гідності. Тверді установки стають надмірним вираженням чоловічого чи жіночого і не виховують дітей і підлітків до взаємності, втіленої в реальну ситуацію подружжя. Тверді установки так само можуть перешкоджати розвиватися здатностям кожного до тої міри, що вважатимуть не чоловічою справою займатися мистецтвом чи танцями, і не жіночою справою обіймати керівні посади. Це, дякуючи Богові, змінилося, але в деяких місцях неправильні концепції впливають на слушну свободу й калічать автентичний розвиток індивідуальної тотожності дітей і їхній потенціал.

Франциск нагадує, що про необхідність “позитивного і мудрого сексуального виховання” говорив ще Другий Ватиканський Собор. Однак це питання залишається для нас невивченим уроком. Що з цим робити? В принципі, тут можна цитувати великі уривки з папського тексту.

У ситуації, коли людей з усіх боків атакують сексом, “молоді люди повинні мати можливість усвідомити, що їх бомбардують повідомленнями, які не шукають їхнього добра і їхньої зрілості”. “Вони не повинні бути насичені інформацією без розвитку критичного почуття перед обличчям вторгнення пропозицій, перед обличчям неконтрольованої порнографії та перевантаження стимулів, які можуть скалічити сексуальність”.

Статеве виховання повинно плекати “здорову скромність”, бо без неї “ми можемо звести любов і сексуальність до нав’язливих ідей, які зосереджують нас лише на геніталіях, нав’язливих ідей, які спотворюють нашу здатність любити і зводять її до хворобливих станів і різних форм сексуального насильства, які змушують нас ставитися до себе негуманно або завдають шкоди іншим”.

“Безвідповідальним, – пише Папа, – є будь-яке заохочення, спрямоване на те, щоб підлітки гралися зі своїм тілом та своїми бажаннями, наче вони вже досягли зрілості, цінностей, взаємних зобов’язань та цілей, властивих подружжю. Таким чином, їх недбало заохочують використовувати іншу людину як об’єкт для експериментів (…)”.

У своєму заклику Франциск також цитує Еріха Фромма. “Сексуальний потяг створює на короткий час ілюзію стосунків, але без любові ці “стосунки” залишають незнайомців такими ж далекими один від одного, як і раніше”, – писав німецький філософ і психолог. Коментуючи його думку, Папа пише, що “одна справа – розуміти слабкості, спричинені віком чи хаосом, а інша – заохочувати молодь до продовження незрілості у способі любити”. “Але хто сьогодні говорить про ці речі? Хто здатен сприймати молодь серйозно? Хто допомагає їм серйозно підготуватися до прекрасної і щедрої любові? До статевого виховання ставляться занадто легковажно”, – завершує Папа Франциск цей уривок зі свого тексту.

Право батьків

Дискусія навколо Декларації ЛГБТ+ була дуже бурхливою щодо того, що запропонована в ній сексуальна освіта порушує конституційне право батьків виховувати своїх дітей відповідно до їхніх власних цінностей. Автори Декларації визнають, що консультувалися з ЛГБТ+ спільнотою щодо її змісту. Однак вони не говорили з рештою української громади. Це суперечить стандартам ВООЗ, які передбачають, а в деяких країнах навіть вимагають співпраці з батьками при створенні таких програм, оскільки “молодь потребує як неформального (під керівництвом батьків), так і формального (під керівництвом школи) статевого виховання”, і “ці два варіанти не повинні бути опозиційними один до одного”.

З цього приводу варто запитати, яке значення батьки надають розмовам зі своїми дітьми на “ці” теми. Згідно з дослідженням, проведеним у 2015 році Науково-дослідним інститутом освіти, батьки однозначно переоцінюють свою роль. Так – розмови з ними важливі для їхніх дітей (це одне з перших трьох джерел інформації про сексуальність), але більш важливими є розмови з однолітками і те, що говорить вчитель фізкультури. Одразу за п’єдесталом пошани опинилися партнер/партнерка та Інтернет, причому ці джерела інформації були сильно недооцінені матерями і батьками в опитуванні.

Окрема тема – залучення батьків до того, що відбувається у школах, де навчаються їхні діти. Тепер, коли на горизонті з’явилася ЛГБТ+ Декларація, їхній інтерес очевидний. Але “звичайні” дорослі навряд чи переймаються тим, що відбувається в школі. І вони мають на це не лише право, а й можливість. Батьківські ради можуть реально впливати на те, що відбувається в школах (про це ми писали докладніше в Посібнику 35/2018).

Опозиція до програми статевого виховання, заснованої на стандартах ВООЗ, показала, що батьки піклуються про своїх дітей. Але якщо це так, то не можна обмежуватися лише запереченням пропозицій, які з’являються. Потрібно спробувати скласти власну програму, яка, окрім карти, що позначає, де вони перебувають на даний момент, також дасть молодим людям компас, який безпечно приведе їх до дорослого життя.

Святійший Отець Йоан Павло ІІ зразу говорить про роль школи, яка, відповідальна за таке виховання, чинить послугу батькам та працює в гармонії з ними. “Статеве виховання, як основне право і обов’язок батьків, повинно також здійснюватися під їхнім уважним наглядом чи то вдома, чи у вибраних та контрольованих ними освітніх центрах. Стосовно цього Церква знову підтверджує закон субсидіарності, що його школа повинна дотримуватися, діючи у тому самому дусі, яким натхнені батьки”.

Для того, аби цінність статевості могла осягнути своє повне здійснення, “абсолютно необхідне виховання до чистоти, тому що вона є чеснотою, яка розвиває справжню зрілість особи та чинить її здатною шанувати і плекати “весільне значення” тіла”. Вона полягає у самоконтролі, у здатності спрямовувати статевий інстинкт на службу любові та інтегровувати його у розвиток особи. Як плід Божої благодаті та нашої співдії, чистота прагне гармонізувати різні компоненти людської особи та подолати слабкість людської природи, ураженої гріхом, так щоб кожна людина могла іти за покликанням, яке Бог їй визначив.

Зобов’язані до компетентного виховання у чистоті, “християнські батьки, розрізняючи знаки Божого покликання, присвячуватимуть особливу увагу і турботу вихованню до дівицтва чи целібату як найвищої форми того самовіддання, яке становить справжнє значення людської статевості”.

У вченні Івана Павла ІІ позитивний розгляд цінностей, що їх слід відкрити і визнати, передує нормі, яку не можна порушувати. Тим не менше, ця норма інтерпретує та формулює цінності, до яких люди повинні стреміти. “З огляду на тісні взаємозв’язки між статевим виміром особи та її етичними цінностями, виховання повинно довести дітей до знання та пошанування моральних норм як необхідної і надзвичайно цінної запоруки відповідального особового зростання у людській статевості. Тому Церква непохитно протистоїть часто поширеній формі подання статевої інформації у відриві від моральних принципів. Це було би лише вступом до досвідчування задоволення і стимулом, який веде до втрати спокою ще у роках невинності та відкриває двері порокові”.

Які загрози несе “гендерне різноманіття”?

Енцикліка св. Павла VI “Humanae vitae” 1968 року зберігає свою важливість і актуальність донині, оскільки є правильною відповіддю Учительського Уряду Церкви на дуалістичні антропології нашого часу. Вона пропонує цілісну антропологію людської особистості, що здатна поєднувати свободу та природу. А згадані сучасні антропології прагнуть інструменталізувати людське тіло і репрезентують не нові, постмодерні та секулярні гуманізми, а радше антигуманізми.

Документ Папи Монтіні, нагадує він, стосується глибоко пов’язаних між собою питань сексуальності, любові та життя. Це справи, які стосуються кожної людини в будь-який час, тому послання Святішого Отця завжди залишається важливим і своєчасним, сказав ієрарх. Він нагадав, що Бенедикт XVI у своїй промові до учасників Конгресу з нагоди 40-ї річниці енцикліки у 2008 р. зазначив, що “вчення, яке міститься [в цьому документі], є ще актуальнішим зараз, у світлі нових наукових відкриттів”.

Відмова від енцикліки є не лише прийняттям контрацептивної моралі, але й прийняттям дуалістичної антропології, яка в людській природі вбачає загрозу свободі та вважає, що може змінити умови правди про подружній акт, маніпулюючи тілом. Можливість любові, яка передбачає секс, але не дітей, фактично випливає з уявлення про секс без любові, що не лише призвело до тривіалізації людської сексуальності, але й змінило розуміння того, що таке сексуальна близькість і що таке (на соціальному рівні) статеві відносини.

Лише так можна пояснити неспроможність сучасних західних суспільств визнати моральну різницю між сексуальним зв’язком чоловіка і жінки та сексуальним зв’язком осіб однієї статі. Якщо людина має надавати сенс своїй сексуальності своїми вільними діями, то немає проблеми з прийняттям, наприклад, одностатевих стосунків, коли єдине, що має значення, — це той “зв’язок почуттів” — вільний та за взаємною згодою.

“І з такої перспективи саме свобода повинна визначати правдивість дій. Більше не обов’язково, щоб людський учинок, у цьому випадку акт подружньої любові, відповідав якомусь попередньому значенню, природному чи встановленому Богом, а має лише бути вільним актом”. Енцикліка протиставилася такій антропології та своїм пророчим баченням змогла передбачити проблеми, які з неї випливають.

Відкидання енцикліки погіршило не лише бачення любові та сексуальності, але й сприйняття власного тіла. Контрацептивна антропологія є дуалістичною, намагаючись розглядати тіло як інструментальне благо, а не як реальність особи. Думка з девізу цього конгресу «моє тіло належить мені» резюмує цей інструментальний характер тіла, цей дуалізм, який зводить тіло до простої матеріальності, а отже, до пасивного предмету маніпуляції.

Така деперсоналізація тіла не лише передбачає втрату правди про людську любов і сім’ю, але й спричинила тривожне зниження народжуваності та збільшення кількості абортів. Із відкидання цих двох значень, що призвело до зниження народжуваності через використання протизаплідних засобів, розвинулося штучне маніпулювання народжуваністю за допомогою методів допоміжної репродукції. Спочатку була прийнята сексуальність без дітей, потім народження дітей без статевого акту. Життя, колись сфабриковане, більше не вважається “даром” саме по собі, а розглядається як “продукт”, якому надають цінності настільки, наскільки воно корисне.

І саме ця корисність, виміряна конкретними функціями, визначає те, що зараз називається “якістю життя”, яка, своєю чергою, стає дискримінаційною концепцією між гідним життям і життям, яке не заслуговує на те, щоб бути прожитим, і тим самим може бути знищене. Звідси походять євгенічні аборти, ліквідація інвалідів, евтаназія невиліковно хворих тощо. І все це підсолоджене якимось “співчуттям” до тих, хто опинився в такій ситуації (ліквідуючи хворих), їхніх родичів і суспільства, яке буде звільнене від непотрібних витрат (про це йдеться у документі Конгрегації Доктрини Віри “Samaritanus Bonus” щодо турботи про осіб у критичній та термінальній фазі від 22 вересня 2020 р.).

Така маніпуляція тілом, притаманна моральному релятивізму та присутня в контрацептивній антропології, зустрічається у двох сучасних ідеологіях: гендеру та трансгуманізму. Обидві виходять із того, що немає правди, яка могла б обмежити впровадження їхніх ідеологічних постулатів. І знову ж таки, свобода протиставляється природі, і це піднесення свободи без прив’язання до істини призводить до того, що обидві ці ідеології виявляють бажання та волю остаточними гарантами людських рішень. Таким чином речення «Тіло є моїм» продовжується: «…і я роблю з ним, що хочу», і це лише виражає бажання як гаранта морального рішення. Але ж це са́ме тіло людини постає перешкодою, обмеженням для здійснення бажання.

Якщо гендерна ідеологія спрямована на те, щоби змусити громадян вибудовувати власний гендер соціально, починаючи з уявної сексуальної нейтральності, то в такому разі треба відкинути антропологічну істину про статевий диморфізм (чоловічий і жіночий), притаманний людському виду. Тому гендерна ідеологія заперечує пов’язаність ідентичності особи з її біологічним тілом: людина ідентифікується не зі своїм тілом (статтю), а зі своєю орієнтацією, відкидається будь-який зв’язок із бінарною статтю для проголошення гендерної різноманітності.

Точнісінько так у трансгуманізмі людина зводиться лише до її розуму, точніше до її нейронних зв’язків, як основи її особливостей, і ця особливість тепер є сутністю особи, без тіла, яке її ідентифікує та яке можна перенести на інше тіло людини, тварини, кіборга чи у звичайний файл. Обидві ці ідеології є проявами цієї антропології – відкинутої Humanae Vitae, – яка відмовляє тілу в його особистому вимірі, зводячи його до простого об’єкта маніпуляцій. Культурна, соціальна та правова ідентичність особи більше не буде нерозривно пов’язана з її чи її чоловічістю чи жіночістю, а базуватиметься на орієнтації, тобто без зв’язку з власним тілом і без зв’язку з тілом “іншого”, з протилежною статтю. Це антропологія, яка відокремила покликання до любові від покликання до плідності. У цьому сенсі вона фундаментально аісторична, шукає лише теперішнього моменту, антропологія “carpe diem”.

У цій антропології кіборг постає як її повна реалізація. Завдяки йому відбудеться справжня біологічна емансипація: завдяки біотехнологіям можна буде побудувати тіло і стать, а кіборг допускає світ без статевого розмноження людини і без материнства, про що мріє радикальний фемінізм. Кіборг зміщує гендерну ідеологію в постгендерне майбутнє, а трансгуманізм завдяки кіборгам прагне зробити це майбутнє постгуманним (постлюдським).

Єдина можлива відповідь полягає у повторному відкритті інтегральної антропології особи, запропонованої Humanae Vitae як єдності тіла і душі; антропології, здатної розуміти повноту і свободу, притаманні людській природі. Лише так людина зможе бути собою.

Гендерна ідеологія небезпечна тим, що ставить під сумнів природу людини, маніпулює нею та позбавляє її гідності – позиція, яку Ватикан розвинув під час понтифікату Бенедикта XVI, який говорив про це питання у кількох важливих промовах перед самою відставкою.

Для Бенедикта XVI гендерна ідеологія, про яку дедалі частіше говорять, була одним з найважливіших викликів для Церкви. Про це свідчить те, скільки місця, більше, ніж релігійним подіям, він присвятив їй перед минулим Різдвом у зверненні до кардиналів і єпископів Римської курії, яке традиційно є підсумком найважливіших подій року в Церкві.

У грудні 2012 року Бенедикт XVI заявив, що згідно з “новою філософією сексуальності”, як він назвав гендер, “гендер більше не є споконвічним фактом природи, який людина повинна прийняти і особисто наповнити змістом, але соціальною роллю, яка вирішується автономно, тоді як до цього часу це вирішувало суспільство”.

Йозеф Ратцінґер вказував, що і ця теорія, і підпорядкована їй антропологічна революція є хибними.

Людина ставить під сумнів те, що вона має наперед задану природу своєї тілесності, яка характеризує людську істоту. Вона заперечує свою власну природу і вирішує, що вона не була дана їй як попередній факт, але вона повинна сама її для себе створити”, – заявив Папа.

Він висловив переконання, що в гендерній ідеології ставиться під сумнів дуальність, про яку йдеться в Біблії: “Згідно з біблійною розповіддю про створення, частиною сутності людини є те, що Бог створив її як чоловіка і як жінку. Ця дуальність є невід’ємною частиною людської істоти, оскільки Бог дав її нам.

Зараз вважається, що Він не створив їх чоловіком і жінкою, але до цього часу це визначало суспільство, а тепер ми самі повинні вирішувати. Чоловік і жінка як реалії творіння, як природа людської особи більше не існують. Людина ставить під сумнів свою природу”, – заявив тоді Папа. Він зазначив, що згідно з гендерною оптикою, людина є “тільки дух і воля”.

Маніпуляція природою, засуджувана сьогодні по відношенню до навколишнього середовища, тут стає фундаментальним вибором людини для самої себе. Тепер існує лише абстрактна людина, яка потім самостійно обирає щось для себе як свою природу. Ставиться питання про чоловіка і жінку в їх необхідності, що випливає з сотворення, про форму людської особи, які доповнюють один одного”, – додав Бенедикт XVI.

Він оцінив, що згідно з цією теорією “більше не існує також сім’ї, як чогось, визначеного на початку створенням”. Більше того, колишній Папа навіть заявив, що це також призводить до того, що “нащадки втрачають місце, яке досі їм належало, і особливу гідність, яка їм належить”.

Звертаючи увагу на виродження, яке Церква визнала наслідком гендерної ідеології, Бенедикт XVI оцінив: “Там, де свобода робити стає свободою робити себе, неминуче приходить заперечення самого Творця, а з цим, в кінцевому рахунку, приходить і приниження людини в самій суті її буття як створеної Богом, як образу Божого”.

– У боротьбі за сім’ю на карту поставлена сама людина. І стає зрозуміло, що там, де заперечується Бог, знищується і людська гідність”, – підкреслив Бенедикт XVI.

У Ватикані відзначають, що ця обширна, вкрай різка промова надихнула єпископів в деяких країнах, в тому числі і в Польщі, на обговорення цього питання. Але на сторінках італійської преси, наприклад, яка уважно стежить за тим, що говорять у Ватикані, це питання все ще трактується маргінально і не викликає особливих емоцій.

Бенедикт XVI повернувся до цього питання за місяць до своєї відставки. Наприкінці січня цього року у зверненні до Папської ради Cor Unum, яка займається питаннями благодійності, він сказав “Церква підтверджує своє велике “так” гідності і красі шлюбу, як вірному і плідному вираженню союзу між чоловіком і жінкою, і “ні” таким філософіям, як гендер”.

Це заперечення, пояснив він, випливає з того, що взаємність між жіночністю і мужністю є вираженням природної краси, бажаної Творцем. Бенедикт XVI звернувся до церковних філантропічних інституцій із закликом “не закривати очі перед обличчям небезпечних ідеологій”, які, за його словами, продиктовані “матеріалістичним баченням людини” та “атеїстичною антропологією”.

Тому, за його словами, “ми повинні зберігати критичну пильність, а іноді відмовляти у фінансуванні та співпраці тим, хто підтримує дії та проекти, що суперечать християнській антропології”.

Питання гендерної ідентичності стало предметом суперечки між Ватиканом і ООН. Постійний спостерігач Святого Престолу при ООН архиєпископ Френсіс Чуллікатт нещодавно офіційно протестував проти використання терміну “гендерна ідентичність” у доповіді ООН про дотримання прав дітей, стверджуючи, що його просувають під виглядом захисту наймолодших, а також проти того, що він не є загальновизнаним на міжнародному рівні.

“Папа Бенедикт XVI попереджав, що великим викликом для Католицької Церкви і остаточним повстанням проти Бога Творця буде гендерна ідеологія”,- відзначає американський моральний богослов др. Джон Гаас, колишній член Папської академії життя, скликаної св. Папою Іваном Павлом ІІ для оборони і розвитку автентичного католицького морального і біоетичного вчення.

Розповідаючи про передбачення Бенедикта XVI, він посилається на приватну розмову, що відбулась з Папою в 2014 році, після того як він зрікся Петрового служіння.

Про свою розмову із Папою др. Гаас розповів під час виступу у «Christendom College» з нагоди університетської церемонії. Він зазначив, що слова Папи, сказані досить спонтанно, дуже його вразили, а сьогодні він спостерігає, що ці слова були дуже пророчими.

«На нас надійшло цунамі трансгендерної ідеології, – каже він. – На католицькі інституції охорони здоров’я подають до суду через те, що вони відмовляються проводити операції з калічення чоловіків, які хочуть хірургічним шляхом стати подібними на жінок; або ж жінок, які хочуть уподібнитись до чоловіків. Також відбуваються напади на католицькі академічні установи, бо вони намагаються давати свідчення істини».

Британський портал «Catholic Herald», пишучи про виступ др. Гааса, нагадує, що Папа Бенедикт XVI говорив про проблему гендерної ідеології також і наприкінці свого понтифікату.

Одним з головних проявів зла в сучасному світі є ідеологія гендеру, застерігає Папа Франциск. На його думку, ця ідеологія хоче знищити в корені творчий задум Бога щодо кожного з нас, зробити все одноманітним, нейтральним. “Це напад на різноманітність, на Божу творчість, на чоловіка і жінку”, – каже Святіший Отець, додаючи, що це ідеологія, яка не рахується з реальністю, з справжньою різноманітністю осіб, з унікальним і винятковим характером кожного з нас. Не усунення відмінностей зробить нас ближчими один до одного, але прийняття іншого в його відмінності, відкриття багатства, яке є його відмінністю, додає Папа.

Говорячи про гендерну ідеологію, Папа підкреслив, що християнство завжди надавало пріоритет фактам, а не ідеям. Гендер, натомість, проявляється як ідея, яка прагне нав’язати себе реальності, причому в підступний спосіб. Вона прагне підірвати основи людяності у всіх середовищах і на всіх рівнях освіти, вона стає культурним диктатом, який нав’язується деякими державами як єдино можливий спосіб культури, якому треба відповідати. Франциск уточнив, що він не говорить це, щоб когось дискримінувати, і що він не відносить ці слова до людей з гомосексуальною орієнтацією, яких, як говорить Катехизм, необхідно супроводжувати і надавати їм душпастирську опіку.

“На даний момент це [є] однією з найнебезпечніших ідеологічних колонізацій. Вона виходить далеко за межі сексуальної сфери”, – зазначає Франциск.

“Футуристичний досвід, який я мав багато років тому на цю тему, був, коли прочитав роман, який я завжди рекомендую, “Правитель світу” Бенсона, написаний у 1907 році. Він здається досить сучасним, однак. Трохи важкуватий в середині, в деяких розділах, але дуже приємний. Вона описує майбутнє, де відмінності зникають і все однакове, все одноманітне, один лідер всього світу. Такий футуристичний пророк. І ось тут я почав знаходити реальну тенденцію до зменшення відмінностей. Багатство людства полягає в його відмінностях, каже Папа. – Я говорю про гендерну ідеологію. Говорю тому, що деякі люди трохи наївні і вважають, що тут лежить шлях до прогресу. І вони не розрізняють між пошаною до сексуальної різноманітності чи різних сексуальних варіантів і тим, що вже є гендерною антропологією, надзвичайно небезпечною антропологією, бо вона знецінює відмінності, а це знецінює людство, багатство людства, ці особисті, культурні, а також соціальні відмінності та напруженість між відмінностями”.

Чому Церква ніколи не погодиться на толерування гріха гомосексуалізму?

Церква висловлюється однозначно.

Вчення Церкви про гомосексуальність є однозначним. Воно складається з трьох елементів. По-перше, негативна оцінка гомосексуального співжиття. По-друге, заклик до поваги і розуміння пастирських потреб гомосексуалістів. По-третє (і це висновок з попередніх двох), заклик до утримання для гомосексуалістів і до співчуття та лагідності для інших. Ці три елементи рівнозначні, і ми не повинні – якщо хочемо залишатися вірними вченню Церкви – наголошувати лише на одному з них, нехтуючи іншими.

Катехизм Католицької Церкви присвячує три пункти питанню “Цнотливість і гомосексуалізм”.

У розділі 2357 говориться:

“Гомосексуалізм означає стосунки між чоловіками або жінками, які відчувають сексуальний потяг, винятковий або домінуючий, до осіб своєї статі. Протягом століть і в різних культурах гомосексуалізм набував найрізноманітніших форм. Його психологічні витоки залишаються значною мірою нез’ясованими. Традиція, спираючись на Святе Письмо, яке представляє гомосексуалізм як тяжкий гріх, завжди проголошувала, що “гомосексуальні акти за самою своєю природою є невпорядкованими. Вони суперечать природному праву; вони виключають із статевого акту дар життя. Вони не виникають із справжньої емоційної та сексуальної взаємодоповнюваності. За жодних обставин вони не можуть бути схвалені”.

Інший, 2358 пункт говорить:

“Певна кількість чоловіків і жінок виявляють глибоко вкорінені гомосексуальні нахили. Така схильність, об’єктивно невпорядкована, є важким досвідом для більшості з них. До таких людей слід ставитися з повагою, співчуттям і делікатністю. Слід уникати будь-яких ознак несправедливої дискримінації щодо них. Ці особи покликані виконувати Божу волю у своєму житті і, якщо вони є християнами, об’єднати в хресній жертві Господа труднощі, з якими вони можуть зіткнутися через свій стан”.

Нарешті, параграф 2359 говорить:

“Гомосексуалісти покликані до цнотливості. Через чесноти самоконтролю, які вчать внутрішньої свободи, іноді за підтримки безкорисливої дружби, через молитву і таїнственну благодать, вони можуть і повинні наближатися – поступово і рішуче – до християнської досконалості”.

Ось і весь Катехизм: ні слова більше. Ісус не говорив прямо про гомосексуалізм. Про це говорив апостол Павло, і варто процитувати його слова і тут (залишаючи осторонь весь їхній історичний контекст).

У Посланні до Римлян (Рим. 1:26-27) читаємо: “Через те Бог віддав їх на поталу нерозумним пристрастям, а саме: жінки від життя за природою перейшли до життя супроти природи. Так само й чоловіки, покинувши зносини з жінками, запалилися пожадливістю один до одного, чоловіки з чоловіками чинять безсоромно, і на собі несуть плату за розпусту”.

У Першому посланні до коринтян (1Кор. 6:9-10) Павло знову повертається до цієї проблеми, цього разу лише коротко згадуючи про неї: “Хіба ви не знаєте, що неправедні Царства Божого не матимуть? Не обманюйте себе! Ні блудники, ні ідолопоклонники, ні перелюбники, ні розпусники, ні люди, що живуть разом, ні злодії, ні зажерливі, ні п’яниці, ні наклепники, ні лихослови не успадкують Царства Божого”.

Папа Йоан Павло ІІ не видав окремого документа на тему гомосексуальності, а у своїх промовах згадував про неї опосередковано, всіляко підкреслюючи важливість стосунків між чоловіком і жінкою. У своїх проповідях після ІІ Ватиканського собору він неодноразово критикував спроби назвати гомосексуальні союзи “сім’єю” або надати їм право всиновлювати дітей: «На цьому місці варто згадати відому резолюцію, яку нещодавно ухвалив Європарламент. Вона спрямована не лише на захист людей з гомосексуальними нахилами від несправедливої дискримінації. Церква також погоджується з цією метою, більше того, вона підтримує і приймає таке ставлення, оскільки кожна людина заслуговує на повагу.Проте морально неприйнятним є санкціонування гомосексуальної практики законом. Терпіння до тих, хто грішить і не може звільнитися від цієї схильності, не рівнозначне послабленню вимог моральної норми (пор. Veritatis splendor, 95). Христос простив жінку-перелюбницю, врятувавши її від побиття камінням (пор. Йн 8, 1-11), але водночас сказав їй: «Іди й більше не гріши!». (Йн 8:11).

Я з великим сумом кажу це, тому що ми всі дуже поважаємо Європейське співтовариство, Європейський парламент; ми знаємо, наскільки заслуженим є цей заклад. Слід, однак, сказати, що резолюція Європейського парламенту вимагає юридичного визнання морального розладу. Парламент протизаконно надав правового значення девіантній поведінці, всупереч Божому плану: ми знаємо, що людина піддається слабкості, але таким чином парламент підтримав людські слабкості.

Не визнається той факт, що справжнє право людини – це перемога над собою, яка дозволяє жити за чистою совістю. Без базового усвідомлення моральних норм людське життя та людська гідність знаходяться під загрозою розпаду та знищення. Забуваючи слова Ісуса: «правда вас визволить» (Йн 8, 32), жителям нашого континенту намагаються показати моральне зло, відхилення, своєрідне рабство як спосіб звільнення, фальсифікуючи саму суть сім’ї.

Союз двох чоловіків або двох жінок не може бути справжньою сім’єю, а тим більше таким союзам не може бути надано право усиновлення дітей-сиріт. Цим дітям завдається серйозної шкоди, бо в такій «прийомній сім’ї» вони знаходять не тата й маму, а «двох тат» чи «дві мами».

Під час його понтифікату, однак, Конгрегація доктрини віри в 1986 році видала “Лист про душпастирство гомосексуалістів”, в якому, з одного боку, нагадала про вчення Церкви, а з іншого – підкреслила необхідність душпастирської роботи серед гомосексуалістів. Також на його прохання Конгрегація опублікувала “Нотатки щодо проектів легалізації союзів між гомосексуалістами” (червень 2003 р.), в яких підкреслила, що повага до гомосексуалістів не означає схвалення їхньої сексуальної поведінки або легалізації союзів.

Папа Бенедикт XVI у 2005 році видав “Інструкцію про критерії розпізнавання покликань щодо осіб з гомосексуальними схильностями в контексті вступу до семінарій і допуску до свячень”. У ній він висловився однозначно: особи з глибокими гомосексуальними нахилами не можуть бути допущені до священичих свячень.

Не мовчить на тему гомосексуалізму і Папа Франциск – його слова, щоправда, не такі однозначні, як прийнято вважати. Так, знамените “Хто я такий, щоб судити” було сказано Франциском. Франциск також нагадав нам, що гріхом є не гомосексуальні схильності, а поведінка. Він сказав, що ми всі повинні просити прощення у гомосексуалістів через те, як до них ставляться в суспільстві. Водночас він заявив, що стурбований гомосексуалізмом серед священиків і богопосвячених осіб. Він із занепокоєнням говорить про своєрідну моду на гомосексуалізм, яка зачіпає і Церкву. Ще до того, як він став Папою, будучи Архиєпископом Буенос-Айреса в 2010 році, він вигукнув у відповідь на голосування в аргентинському парламенті щодо законопроекту про одностатеві шлюби:

“Не будьмо наївними: ця суперечка – не просто політична боротьба. Це деструктивний проект, спрямований проти Божого плану творіння. (…) Це дії батька брехні, який хоче обдурити і заплутати розум Божих дітей. (…) У цих діях ми повинні бачити заздрість диявола, через якого гріх увійшов у світ і який хоче знищити образ Божий в людині: в чоловікові і жінці, створених Богом і яким наказано рости і розмножуватися. Тому взиваймо до Бога, щоб Він послав свого Духа на парламентарів, які будуть голосувати. Щоб вони не голосували, керуючись помилкою чи кон’юнктурою, але щоб вони голосували, керуючись природним правом і Божим законом”.

Це не слабший і не м’якший заклик, ніж заклик єпископів, який ми чуємо сьогодні. Пізніше, в посланні “Amoris laetitia”, Франциск писав: “В ході дискусії про гідність і місію сім’ї синодальні отці відзначили, що “що стосується проектів прирівнювання гомосексуальних союзів до шлюбу, то немає ніяких підстав для порівняння або припущення аналогії, навіть віддаленої, між гомосексуальними союзами і Божим планом щодо шлюбу і сім’ї. Неприпустимо, щоб Помісні Церкви зазнавали тиску в цьому питанні, а міжнародні організації ставили надання фінансової допомоги бідним країнам в залежність від прийняття законів, що встановлюють одностатеві “шлюби””.

Це важливий контекст цих найвідоміших слів Франциска. Він дає нам зрозуміти, що, незважаючи на звинувачення в протилежному, Папа у своєму вченні про гомосексуалізм вірний ортодоксальному вченню Церкви: він не схвалює вчинки, він застерігає від ідеології, але він приймає людину. Більше того, вона приймає її не більше і не менше, ніж того, хто краде, обманює або востаннє був у церкві на Великдень. Грішник є грішником і як такий потребує навернення. Навернення не є умовою, але плодом досвіду любові – і саме тому Папа з любов’ю звертається до кожного грішника.

Ідеологія, чи що?

“Ми засуджуємо ідеологію, а не людей”, – чуємо ми. – “Ми проти ідеології, яка заперечує природні гендерні відмінності”, – кажуть одні, на що інші відповідають: – Бути геєм – це не ідеологія.

Що ж таке ідеологія? Згідно зі словниковим визначенням, це сукупність поглядів, що використовуються для цілісного тлумачення та перетворення світу. У розмовному значенні термін стосується будь-якої теорії, яка не є строго науковою: це набір символів, схем мислення, міфів і лінгвістичних структур, а також стратегія змін і набір ідеалів, які задають напрямок політичним і соціальним діям. Її завдання – організувати колективну ідентичність для великих змін. Останні два речення є найважливішими. Зверніть увагу, до яких відкриттів вони нас приводять. По-перше, гомосексуальність – це не ідеологія. По-друге, ЛГБТ-ідеологія існує (про це трохи пізніше). По-третє, можна сповідувати ЛГБТ-ідеологію (прагнути до суспільних змін, які вона пропонує) і не бути гомосексуалістом. По-четверте, можна бути гомосексуалістом і не сповідувати ЛГБТ-ідеологію. Без цього розмежування ми будемо робити один одному боляче і не розуміти один одного.

ЛГБТ-ідеологія

Чи існує насправді ЛГБТ-ідеологія? Деякі учасники публічної дискусії ставлять під сумнів цей факт. Однак, якщо ідеологія – це стратегія великих змін у колективній ідентичності, то не можна заперечувати, що вона існує. Існують документи, які підтверджують цю тезу. Є, наприклад, “Стратегія впровадження шлюбної рівності в Польщі на 2016-2025 роки”, яка є результатом роботи Асоціації “Любов не виключає” у співпраці з неурядовими організаціями. Зацікавлених відсилаю до документа, доступного в Інтернеті. Навіть побіжне ознайомлення з документом дозволяє побачити, як саме реалізується стратегія (вона включає в себе, наприклад, Марші рівності, які зараз проходять в різних містах). Чітко визначеною метою стратегії є легалізація одностатевих шлюбів, запровадження програм, що пропагують гомосексуальні стосунки в школах, та переслідування гомофобних дій за посадою. Ці дії підтримуються міжнародними організаціями (давайте не будемо мати ілюзій щодо спонтанності Маршів). Важко робити вигляд, що такі масштабні акції не є ідеологічними, тим більше, що їхні ініціатори не приховують, що їхньою метою є формування політичного та соціального порядку денного. ЛГБТ-ідеологія існує.

Проти ідеологій

Церква не може погодитися з такою ідеологією. Важливо, що не тільки тому, що вона суперечить її вченню, але й тому, що, за самим визначенням ідеології, вона завдає удару по людині. Церква виступає проти будь-якої ідеології як явища, небезпечного для людської свободи і такого, що нав’язує людині, а отже, і суспільству в цілому, єдино правильний спосіб дії і мислення. Іншими словами, ЛГБТ-ідеологія небезпечна не стільки тим, що вона є ЛГБТ, скільки тим, що вона є ідеологією: в кінцевому підсумку вона призведе до того, що ми будемо мати право говорити тільки “за”, але ніколи “проти”.

Як тоді відрізнити ідеологію від людини, навіть якщо вона її сповідує? Як врятувати того, хто страждає від гомосексуальних нахилів і не хоче пропагувати жодну ідеологію? Як засудити ідеологію, рятуючи людину? Пропоную невелику вправу в уяві. Пишучи кілька тижнів тому про клерикалізм, я почув масу неприємних слів від священиків, які відчували себе ображеними. Я не писав про них особисто. Я ставився до них з повагою. Я говорив лише про об’єктивне зло, про низку вчинків ідеологічного характеру, які вони самі, напевно, також засудили б. До того ж, їх дуже часто називають клерикалами. Крім того, на них дуже часто посилається сам Папа Римський. Однак, лише через приналежність до групи, з якої походить це скандальне явище, вони відчули себе атакованими. Можна дискутувати, наскільки це правильно, але сьогодні саме вони повинні найкраще розуміти (бо відчули це на собі), наскільки важко на практиці відрізнити людину від ідеології, в яку її хтось вкладає.

Саме через призму такої вправи я сьогодні намагаюся зрозуміти, що відчувають гомосексуалісти, коли слухають нас, людей Церкви. Вони не є натовпом. Вони не є ідеологією. Вони – Адам, Крістофер Томас. Це людина, яку ми зустріли віч-на-віч.

Говорити правду?

Один з аргументів, який ми часто використовуємо, – “адже ми говоримо правду”. При цьому ми повторюємо, що правда – це найважливіше. Це твердження правильне, коли ми говоримо про біологічні науки, історичні науки або свідчення в суді. Однак із судами не все так однозначно: адже ми не зобов’язані свідчити проти найближчих нам людей. Тому тут з’являється ще один важливий критерій – критерій любові. Вже Сократ додав до правдивості два критерії: критерій блага і критерій користі. Християнство говорить про правду, яка нерозривно пов’язана з любов’ю і не існує без неї. Ми повинні бути свідомі того, що відповідальність слова вимагає від нас передбачення наслідків, які ця правда матиме. Чи правда, яку ми проголошуємо, говориться з любов’ю? Чи захопить вона Євангеліє? Чи приведе вона людей до Ісуса? Чи вона стане частиною політичної боротьби і змусить людей, які її слухають, почати когось ненавидіти? Якщо це останнє, то потрібно чітко сказати: слова, проповідувані таким чином, не є християнською істиною.

Вимога, яку документи Церкви ставлять перед нами у наших стосунках з гомосексуалістами, – це повага. Повага – це не теорія, це складова зустрічі. Вона не проявляється деклараціями, кинутими в натовп і поєднаними на одному подиху із засудженням поведінки. Вона не проявляється словами, які дискваліфікують: “язичницьке безбожництво” або “виверження…”. Перепрошую за брутальну буквальність, але її треба пережити і зіставити з “м’якістю” катехизму, щоб зрозуміти вагу цих слів. Вони також б’ють по людях, які відкривають у собі гомосексуальність і сидять на першій лаві в церкві або принаймні прагнуть до Бога. Ці слова виключають їх, виштовхують з того простору, який вони вважали своїм. Вони не переконають їхніх ворогів – і зроблять боляче і наживуть нових ворогів тим, хто досі був друзями.

Агресія

Як християнам, нам боляче чути агресивні нападки на те, що для нас є важливим, особливо на християнські символи, які так люблять оточувати веселкою або використовувати у відвертому богохульстві. Як християни, ми не знаємо, що сказати чотирирічній дитині, яка заявляє, що одного дня у неї буде чоловік або дружина. Ми не хочемо, щоб хтось відкрив свою уяву в тому напрямку, в якому вона сама, можливо, ніколи б не пішла.

Як християни, ми не знаємо, як прийняти вдома подругу нашої дочки і чи їхати на її гомосексуальне весілля в Амстердам. Що важливіше: любов чи свідчення правди про гріх? Це ті елементи, які спочатку створюють у нас невпевненість і страх – і якщо ми не розуміємо їх у собі, вони переростають в агресію.

Невпевненість і страх перетворюються на агресію і з іншого боку. Виявлення небажаної гомосексуальності, намагання її приховати, необхідність протистояти батькам чи родичам з цим відкриттям – все це породжує панічний страх. Навіть якщо ніхто безпосередньо не нападає на них, гомосексуалісти чують у звичайних розмовах те, що може стати причиною їхнього відторгнення. Боячись бути викритими, вони часто самі є найбільш гомофобними. Якщо цей страх не зрозуміти, він переростає в агресію.

Можливо, саме тут криється ключ до ситуації, в якій ми опинилися. Політичні сутички ідеологів розв’язали і підживлюють страхи людей. Чим більше ми відчуваємо загрозу, тим більше в нас агресії. Чим голосніше кричить один, тим сильніше зброя іншого. Це ситуація, яку більше не можна погіршувати, з’ясовуючи, хто правий. Це ситуація, яку треба негайно зупинити.

Як жити?

Як на практиці жити за Євангелієм по відношенню до гомосексуалістів? Виступаючи проти впровадження в школах освітніх програм, заснованих на ЛГБТ-ідеології, Церква в Латинській Америці впроваджує програму статевого виховання під назвою “Вчимося любити”. Програма базується на цілісному емоційному, сексуальному і духовному формуванні, навчаючи дітей протистояти насильству, груповому тиску і бути вдячними за дар життя. Це хороший напрямок, позитивний, боротьба з ідеологіями набагато ефективніша, ніж кидання епітетів один в одного.

Отець Капроно з Болівії також відповідає на моє запитання: – Я був у парафії Урубіча, де був найвищий рівень захворюваності на СНІД. Гомосексуальні стосунки були там звичайною справою. Я був з цими людьми, їздив з ними до лікарні. Але мені б ніколи не спало на думку організовувати демонстрації за рівні права. Більше того, коли я там проповідував, мова йшла про зміцнення традиційної сім’ї.

Як ви живете Євангелієм по відношенню до гомосексуалістів? Можливо, це наївно, але не безглуздо ставити старе питання: “Що б зробив Ісус?”. Що б зробив Ісус, не той, який описаний в побожних книгах, а той, який був би там, в Галілеї, якщо б ми стояли разом? Хтось каже, що він би сказав: “Ідіть і більше не грішіть”. Свята правда. Тільки Він завжди говорив це в кінці зустрічі. Він говорив це після того, як проявив любов, після того, як прийняв, після того, як зцілив. Звинувачення не є відправною точкою для Ісуса: звинувачення закриває стосунки любові.

Десь в інтернеті я знайшов такий коментар: “Це більше не моя Церква”, – з жалем зізнається хтось. “Молодець, гарне рішення. Ти все одно не підходив!” – чую у відповідь.

Це не Церква, якщо вона не плаче за втраченим братом. Це не Церква, якщо вона не йде за загубленою вівцею, навіть якщо вона корчиться і смердить, бо примудрилася втопитися в гної.

Ми любимо сьогодні цитувати речення, щоб довести чиюсь непрощенну провину. Цитуємо, щоб виправдати сильні слова (бо Ісус сказав “плем’я гадюче”), щоб виправдати насильство (бо, зрештою, Він виганяв торговців з храму). Між тим, Євангеліє – це не антологія цитат, які можна вибрати на будь-який випадок. Це цілісність, яка не лише містить набір принципів і цінностей, але й є засобом виховання чуйності. Любов і істина переплетені в Євангелії настільки, що їх важко відокремити.

Агнес, католицька блогерка, аніматора спільноти, 1992 року народження, розповідає у своєму блозі, серед іншого, про уривок зі Святого Письма, який найбільше торкається її серця. “Я чекатиму тут, доки ти не повернешся” (Суддів 6:18) (…) Гріх змушує мене йти від Бога. Але це я відходжу, а не Він. Він все ще там. І Він чекає. Він каже мені: “Ти пішов, але я нікуди не йду. Я буду чекати тут, коли ти повернешся. Чекатиму ТУТ – на тому місці, де ти мене востаннє бачила, щоб тобі не довелося шукати і блукати. Ти знаєш, де я. Я чекаю. Повертайся. Я не приведу тебе силою. Ти вільна. (…) Дякую Тобі, Господи, що кожного разу, коли я відходжу, Ти терпляче і з любов’ю чекаєш”.

Хіба це не та дівчинка, з якою ти хочеш поговорити про Бога? Хіба це не та дівчина, яка своєю вірою могла б дати вам реколекції? Аґнеса зізналася кільканадцять днів тому: “Я ЛГБТ. Сексуальна орієнтація, якою б вона не була, сама по собі не є гріхом. Я прийняла виклик жити згідно з моєю вірою, що може прирівнюватися до самотності”.

Дехто використовував її релігію у власних цілях. Інші називали її збоченкою, єретичкою і содоміткою. Дівчина сховалася в електронному світі, пишучи лише, що шкодує про свою чесність. У блозі на запитання “Бог для мене…?” вона продовжує відповідати: “Він – моє все”.

Чи Церква має бути “сучасною” у ставленні до зміни статі?

Ті негативні зміни, які відбулися в культурі за постсоборні півстоліття, обґрунтовують необхідність інших акцентів у підході Церкви до світу. Так, з 1960-х років у нашому світі відбулися величезні зміни. Напевно, ніколи раніше світ не змінювався так швидко, як за останні півстоліття. Це вже не модерний світ, а постмодерний світ. Це набагато більш плинний світ – поняття істини в ньому не вітається. Це набагато плюралістичніший світ – у ньому ставляться під сумнів фундаментальні моральні принципи, а релігія часто (або відчуває себе) маргіналізованою і обмеженою до суто приватної сфери. Це світ величезних технологічних змін – люди в ньому стають ближчими одне до одного, і фізична відстань більше не є проблемою для плекання глибших людських стосунків. Навіть наради сьогодні можна готувати (і, можливо, проводити), використовуючи технології онлайн-комунікації в режимі реального часу.

Тож чи змінився цей світ на краще чи на гірше? На краще, безсумнівно, є той факт, що ми – поляки, жителі Центральної та Східної Європи – живемо у свободі. Немає більше Радянського Союзу, немає Берлінської стіни. Ми в Європейському Союзі і НАТО, можемо вільно перетинати кордони. До жінок ставляться набагато краще, ніж 50 років тому. Це світ без расової сегрегації та апартеїду.

Але існують і нові форми рабства, тільки вони вже не вбудовані в державні структури. Вектори загроз змінилися. Тоді світ боявся перенаселення; сьогодні у нас занадто мало дітей, щоб заробити на пенсії старших поколінь. Замість державного атеїзму зверху вниз, з’явився потужний релігійний індиферентизм знизу вгору (що небезпечніше для віри?).

Цей світ дедалі більше позбавляється фіксованих обов’язкових принципів. Ніколи раніше не ставилися під сумнів речі, які вважалися само собою зрозумілими, а тепер поставлені під сумнів, як, наприклад, визначення шлюбу як союзу чоловіка і жінки. Також люди ніколи не пишалися, як зараз, абортами чи евтаназією – такі факти, звичайно, траплялися, але вони не були предметом гордості… Неозброєним оком можна побачити явище, яке навіть такий симпатичний до сучасного світу мислитель, як Томаш Галік, називає “духовною автокастрацією” сучасності.

Можна довго перераховувати нові дилеми, нові труднощі, нові небезпеки. І чомусь, дійсно, зміни на гірше спадають на думку легше, ніж зміни на краще. Але що з цього випливає для Церкви? Чи повинні ми змінювати своє ставлення до світу, воскрешати стару мову виключення?

А якщо ми знову почнемо засуджувати, чи зможемо ми ефективніше доносити до людей Добру Новину? Чи ми втратимо інших – тих, хто відчуває зв’язок з Церквою, але не хоче відвертатися від світу? Чи песимізм – дух часу – займе місце більш оптимістичного підходу 1960-х років? Чи не досягнемо ми чогось більшого через боротьбу, ніж через діалог?

Виживання, боротьба, діалог чи свідчення?

Описуючи відмінності між ідеологічними позиціями католиків, присутніми в нашій суспільній дискусії, я виділив чотири стратегічні підходи Церкви до сучасного світу:

стратегія виживання (у світі, який вважається чужим)

стратегія боротьби (зі світом, який вважається злим)

стратегія розсудливого діалогу (зі світом, в якому ми живемо)

стратегія особистого свідчення (до світу, в якому люди прагнуть добра).

Ці стратегії частково доповнюють одна одну, але в інших відношеннях є взаємовиключними.

Стратегія виживання придатна лише для часів переслідувань. Напевно, саме тому її прихильники роблять все можливе, щоб зобразити сьогоднішню Європу як місце переслідування послідовників Христа. Вони б і самі залюбки стали мучениками. Це була б позиція, гідна найбільшої поваги, якби тільки хтось справді мав намір засудити їх на смерть за віру. Однак у нашій частині світу вони є лише – і слава Богу! – є об’єктом критики, словесних нападок чи насмішок, але не переслідувань. Крім того, було б образою для справжніх мучеників (в тому числі мучеників тоталітарного комунізму в 20-му столітті) проводити будь-яку аналогію між стражданнями, які вони пережили, і сьогоднішніми антихристиянськими настроями.

Стратегія боротьби рішуче відрізняється від стратегії виживання. Той, хто замикається в обложеній фортеці, дбає лише про себе і свій, вузько зрозумілий, світ. Ті, хто хоче боротися, дбають про душу світу. Боротьба дійсно іноді неминуча – частіше в м’якій формі суперечки. Але вона не повинна бути домінуючою в житті Церкви. Бо вона дуже легко може перетворити християнство на ідеологію – одну з багатьох, що конкурують на суспільному форумі. Так само легко вона може перетворитися на боротьбу проти когось, а не за щось (це розрізнення ввів Йоан Павло ІІ).

Особисте свідчення, на якому зосереджена четверта позиція, є ключовим питанням і має бути основою всієї християнської діяльності. Однак було б недобре, якби Церква в суспільному житті прийняла лише стратегію особистого свідчення. Це позбавило б важливі сфери суспільного життя колориту, який додає християнство. Це означало б згоду на зведення віри до приватного життя, до її крайньої індивідуалізації.

Тому я вважаю стратегію розсудливого діалогу найбільш правильною. Вона поєднує вірність принципам з мудрим прагматизмом. У випадку зі ставленням до постмодерного світу такий підхід видається мені і правильним, і потенційно найбільш плідним. Адже якщо вважати, що світ став менш християнським, ахристиянським чи навіть антихристиянським, то як туди потрапити?

Якщо хтось недоброзичливо ставиться до мене, а я хочу бути доброзичливим до нього, я не буду намагатися показати йому свою доброту, скаржачись на його неприязнь до мене або засуджуючи його життя і мислення. Треба спочатку зрозуміти її, відчути її болі і страхи. Такий самий підхід має бути і до стосунків між Церквою та світом. І навіть більше – адже наше покликання полягає в тому, щоб бути дієвим знаком спасіння і єдності для цього світу, бути з ним у дружбі.

Стратегія діалогу також має свої обмеження і небезпеки. Адже є певні погляди і певні люди, з якими діалог неможливий, і з цим важко змиритися, коли ти сам робиш діалог своєю візитівкою. Є питання, в яких діалогічне ставлення не повинно означати компромісів, як і всі питання життя і смерті. Іноді легко сплутати діалогічність з байдужістю або розмитою ідентичністю. Також можна перейти межу наївності.

У моєму розумінні – і я впевнений, що в розумінні отців ІІ Ватиканського Собору – соборний заклик до діалогу і відкритості не є плодом наївного оптимізму. Якщо навіть у прогресивних католицьких колах існують такі настрої, то їх не можна ототожнювати з Собором в цілому. Наївний емоційний оптимізм не може бути замінений не менш емоційним песимізмом. Не можна зневажливо стверджувати, що “Gaudium et spes” – це лише ні до чого не зобов’язуючий есей про світ 1960-х років, що це побожні роздуми, але вже не актуальні, бо світ змінився.

Натомість треба заглибитися і наново відкрити для себе богословське обґрунтування діалогу в “Gaudium et spes”. Вважаю, що ключовим тут є таке твердження: “Церква […] йде одним шляхом з усім людством і переживає одну земну долю разом зі світом, і є ніби закваскою і ніби душею людського суспільства”.

Це шлях, яким ми повинні продовжувати йти в 21 столітті. Чим більше наші сучасники не бажають приймати християнство, тим більше ми повинні показувати їм Добру Новину в дусі дружби. Чим більше вони відкидають саме існування істини, добра чи краси, тим більше ми повинні шукати ці цінності разом з ними. Разом з ними, а не проти них.

Дух часу чи Святий Дух?

Видатний австралійський богослов Джеральд О’Коллінз – єзуїт і почесний професор Григоріануму в Римі – опублікував книгу з програмним посланням, яке резонує зі мною. Він зазначив, що ІІ Ватиканський собор – це 21-й Вселенський собор, послання якого є актуальним для 21-го століття християнства. Можливо, справді не випадковий такий збіг чисел?

Бачення Собору ніхто не скасовував – і немає жодних підстав для того, щоб його скасовувати. Так, було багато випадків, коли вчення Другого Ватиканського Собору інтерпретувалося в дусі приватного католицизму. Але немає жодних підстав стверджувати, що саме Собор заохочував до відмови від спроб християнізації світу чи розмивання католицької ідентичності.

Дійсно, баланс трансформації світу в післясоборові 50 років є амбівалентним (з від’ємним знаком), але немає жодних богословських підстав ставити під сумнів принципи, вироблені в соборових документах. Ці принципи випливають не з оптимістичного діагнозу світу, а з оновленого богослов’я земних реалій.

Звичайно, я усвідомлюю, що термін “дух Собору” неодноразово зловживали для підтримки ініціатив, які мали мало спільного з суттю II Ватиканського Собору. Однак це термін, який важко замінити, і факт зловживання не скасовує його сутнісного змісту.

Його блискуче висловив кардинал Кароль Войтила, написавши в 1967 році в передмові до польського видання соборових документів: “Безумовно, є досягнення ІІ Ватиканського Собору, яке не виражене в самих документах. […] Собор є історичною подією, суть і процес якої не вичерпується самими конституціями, декретами і деклараціями, хоча вони, безсумнівно, становлять фундаментальну об’єктивацію його думки і діяльності”.

Але як сьогодні розпізнати, яким є дух Собору? Як не піддатися небезпеці просто прийняти наші власні переконання за дух Собору?

Найкращу відповідь на це питання дав Джон О’Меллі у своїй книзі “Що сталося на “Другому Ватиканському Соборі”. Цей американський історик-єзуїт дав несподівану відповідь: дух Собору виражений у… букві його документів. Уважно проаналізувавши мову ІІ Ватиканського Собору, можна легко виявити особливості цього Собору: жодних засуджень, жодного офіціозу чи юридичної форми, доброзичливість до світу, відкритість, готовність до співпраці, пошук єдності.

Про цю книгу писав Міхал Бучек: “Протягом 400 сторінок професор Джон О’Меллі SJ намагається відповісти на питання про сутність ІІ Ватиканського Собору, знаходячи відповідь, можливо, найглибшу з можливих – це Дух, який “дме, куди хоче”. Бо дух Собору – це не дух часу, не дух шістдесятників, а Святий Дух!

Церква і світ: нерозривний шлюб

А як щодо постсоборової кризи Церкви? Дозвольте відповісти кардиналу Йозефу Ратцінгеру: “Собор, як правило, призводить до кризи, яка, звичайно, має бути кризою зцілення. Таким чином, не буває Собору без кризи – як правило, як перед його обговоренням, так і в результаті його рішень.

У випадку Другого Ватиканського Собору ми, безумовно, мали кризу ще до його скликання – кризу автентичності та довіри до Церкви. Собор став своєрідним іспитом сумління і постановою до вдосконалення: поглиблення віри ad intra і відкритості до інших, ad extra.

Але постсоборова криза також була особливо легкою через реформаторський характер Собору. Адже новизна вчення ІІ Ватиканського Собору легко піддавалася (і досі піддається) надто радикальним інтерпретаціям – чи то відкидаючи зміни, чи то переоцінюючи їх. Собор був спробою глибокої реформи. Дехто розумів це як реформування вперед. А сьогодні інші – хочуть антиреформувати назад, назад. Однак я вірю, що в довгостроковій перспективі це буде цілюща криза.

Якщо, слідом за о. Галіком, порівняти тут стосунки Церкви і світу з нерозривним шлюбом, то необхідно згадати слова зобов’язання, сказані при укладанні сакраментального союзу: “в здоров’ї і в хворобі, в радості і в нещасті”. В горі і в радості, в біді і в радості. Але добро завжди на першому місці – бо таким є християнство.

Так само і у відносинах Церкви зі світом. Звичайно, бувають відмінності – як у подружжі: іноді домінує добро, іноді здається, що переважає зло; іноді ми чудово розуміємо один одного без слів, а іноді нестримно сваримося – але ці тимчасові зміни не повинні впливати на фундаментальні стосунки близькості і вірності.

У мене таке враження, що Бенедикт XVI зробив подібне припущення, коли запросив агностиків на “Двір поган”. Бо хоча сам він як богослов вважав, що Конституція “Gaudium et spes” була занадто оптимістичною в оцінці стану світу в 1960-х роках, як пастир Вселенської Церкви він відчував себе зобов’язаним продовжувати шлях діалогу з сучасними людьми, запрошуючи їх до розмови про найважливіше. Це є практичним доказом того, що позиція діалогу, проголошена і підтримана Другим Ватиканським Собором, є і залишається актуальною.

Мистецтво любові, як ми добре знаємо, полягає в тому, щоб поєднувати безумовне прийняття (я люблю тебе таким, яким ти є) з вимогами і бажанням перетворитися, стати кращим. Так нас любить Бог. Так ми намагаємося любити наших подружжя, наших дітей, наших ближніх. Ставлення “ти не мусиш заслуговувати на мою любов” поєднується з..: “будучи коханим, стаю кращим”.

Переносячи це на стосунки між Церквою і світом, можна сказати, що, приймаючи світ таким, яким він є, ототожнюючи себе з ним, ми не можемо відмовитися від турботи про те, щоб перетворити його, зробити його більш людяним і більш християнським. Діалог – це не наївність, а поєднання глибокої довіри та розсудливості, що є найбільш необхідним у діалозі.

Доторкнутися до ран

Нарешті, важливий факт не повинен вислизнути від нашої уваги. Знамените перше речення “Gaudium et spes”, з якого я також почав цей текст, – це не лише заклик до інтелектуального діалогу чи відкритості до агностиків і тих, хто сумнівається. У цьому реченні конкретно виокремлюється ще одна категорія людей, чиї радощі і надії, печалі і страхи мають бути радощами і надіями, печалями і страхами Христових учнів. Йдеться про… “вбогих і всіх пригноблених”. Саме тут починається діалог Церкви зі світом – і саме тут він найповніше вивіряється.

“Я не маю права сповідувати Бога, якщо не сприймаю всерйоз біль моїх ближніх, – писав, роздумуючи над Євангелієм, вже неодноразово цитований тут Томаш Галік. – Вірити в Христа, вміти вигукнути: “Господь мій і Бог мій” – Я можу це зробити лише тоді, коли доторкнуся до Його ран, якими сьогодні сповнений і наш світ”. Але для цього потрібно вийти на вулицю, потрібно покинути власні безпечні домівки – і, можливо, фортецю власної відкритості – щоб зустріти бідних і пригноблених”.

Покровителькою такої духовності о. Галік вважає святу Вероніку, яка “зняла покривало зі свого серця” і віддала його Страждаючому: “Можливо, також і на наших серцях – навіть якщо ми палко кличемо до Нього: “Господи, Господи”, а на стінах наших скиній висять Його святі образи, – завіса буде лежати до тих пір, поки ми, подібно до Вероніки, не знімемо її, не вийдемо за стіни і не станемо воістину Його учнями в перев’язочних світу прокажених”.

Що робити батькам? Освітянам? Як реагувати на пропоновані зміни навчальних програм?

Приказка про порятунок потопаючих руками самих потопаючих може набути особливого сенсу, якщо розуміти, що нові форми війни передбачають знищення народу руками власного народу. Справді, не американці забирають наших дітей, і не європейські вчителі викладають нашим дітям гендер і секспросвітництво, не австралійські ЗМІ пропагують нам розпусту. Вони тільки штовхають нас до цього.

Факторами самознищення є наша гонитва за європейським “прогресом” і матеріальними благами, втрата моральних орієнтирів і підвалин, продажність, повна байдужість.

З цього випливає, що для порятунку треба не так вже й багато – зберігати людські цінності та віру в Бога, який дав нам ці цінності.

Тому, якщо ви депутат, не продавайте народ за юдині гроші і не ставайте його зрадником.

Не голосуйте за закони, що сприяють впровадженню гендеру, ювенальної юстиції сприяють впровадженню гендеру, ювенальної юстиції та інших деструктивних програм, зупиніть руйнівний вплив ЗМІ, порушуйте питання зміцнення традиційної моральності.

Необхідно також зупинити в Україні дію іноземних фондів, що ініціюють у країні процеси деградації та саморуйнування (фонди Дж. руйнування (фонд Дж.Сороса “Відродження”, фонд ім. Генріха Бьольля та ін.).

Якщо ви держслужбовець, знайте, що законодавчі акти, які легалізують гомосексуалізм і ювенальну юстицію, суперечать основам прав людини та Конституції України, яка має вищу юридичну силу.

Закони та інші нормативно- правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії (стаття 8). Ви – повинні виконувати Конституцію, а не те, що їй суперечить. Згідно зі статтею 60 Конституції України – “Ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження або накази”. Які б закони не ухвалювали, їх виконання залежить від кожної конкретної людини, через яку ці закони проводяться в життя.

Пам’ятайте, завдання будь-якого держслужбовця – служити народу України вірою і правдою, а не знищувати його.

Усе це – залежить від вас.

Якщо ви викладач “Основ здоров’я” або психолог – знайте, що саме від вас залежить, чи буде душа дітей отруєна секспросвітництвом і гендерною пропагандою, чи ви, всупереч розпусті в ЗМІ і нав’язуваним згори програмами, вчитимете їх моралі та чесності.

Якщо ви батьки, від вас залежить, що дивитимуться, читатимуть і вчитимуть ваші діти, – намагайтеся зберегти їхню душу чистою, ви відповідаєте за них перед Богом.

Не залишайтеся байдужими і до того, що можуть викласти їм у школі. Убережіть своїх дітей від секспросвіту, гендерних збочень та інших нововведень, без яких свого часу навчалися і ми з вами. Досвід західних країн показує, що кінцевою метою сексуальної просвіти є зведення людського життя до сексу і до узаконення різноманітних статевих збочень як варіантів сексуальних стосунків. Пам’ятайте: найкращий захист ваших дітей від СНІДу – це їхня цнотливість і вірність у шлюбі; той, хто слідує цьому правилу, не має потреби в сексуальній освіті. Входьте до шкільних батьківських комітетів і не допускайте жодних програм, які руйнують моральність.

Українське суспільство зі своєю власною історією, засноване на істинних християнських цінностях, не сприймає нав’язування аморальних принципів європейської цивілізації, що гине. Ми не бажаємо морально вмирати разом із ними! Настав час захистити себе, своїх дітей, онуків і майбутні покоління від епідемії страшних моральних хвороб спустошеної європейської душі. Шлях до збереження нашої віри, традицій, здорових людських стосунків полягає у формуванні активного неприйняття суспільством і кожним українцем тих європейських “цінностей”, що суперечать християнським законам моралі. Бездумне й оскаженіле прагнення до євроінтеграції за будь-яку ціну, забуття власної історичної пам’яті – шлях у нікуди!

Сьогодні наш народ, у силу своєї внутрішньої цнотливості, у силу своєї християнської духовності, яка живе в кожному, навіть якщо він цього не хоче, соромиться не те що б вимовляти такі слова, а навіть подумати, як гомосексуалізм, лесбіянство. В її свідомість не поміщаються такі брудні правові норми, які зобразила європейська цивілізація, що розвернулася, втратила розум.

Євросоюз встановлює антицінності, які руйнують основний осередок суспільства – сім’ю, що є прямою загрозою національному суверенітету! Усі здорові сили суспільства повинні стати на захист України від морального геноциду.

Про документ Конгрегації освіти Католицької Церкви “Чоловіком та жінкою створив їх”, 2019 року, щодо гендерного виховання.

Святий Престол зайняв офіційну позицію щодо гендеру. В оприлюдненому сьогодні документі він рішуче виступає проти цієї ідеології, а зокрема проти нав’язування її в школах та університетах як єдино правильного світогляду, що має нібито науковий характер. Водночас, однак, Церква заохочує діалог в рамках гендерних досліджень, особливо коли йдеться про те, як різниця між двома статями проживається в різних культурах.

Документ під назвою “Чоловіком і жінкою створив їх. На шляху діалогу про гендерні питання в освіті” підготувала Конгрегація католицької освіти. Як визнав її префект, він був створений у відповідь на реальну небезпеку, з якою ми стикаємося сьогодні в освіті, де насильно нав’язують гендерну ідеологію, а інші точки зору, в тому числі християнську, усувають, звинувачуючи їх у застарілості.

Тим часом, як нагадує кардинал Джузеппе Версальді, гендерні теорії, особливо в їхніх найрадикальніших формах, відходять від природних реалій, підпорядковуючи все емоційним рішенням суб’єкта. Таким чином, гендерна ідентичність, а отже, і сім’я стають “плинними”, заснованими на миттєвій примсі, а не на правді та реальності. Усунення ґендерної різниці намагаються здійснити під приводом того, що вона не має ані найменшого значення для особистісного розвитку.

Церква відповідає на гендерну ідеологію християнською антропологією. Однак, як заявив на презентації документа кардинал Версальді, для підриву цієї ідеології достатньо аргументів, які не стосуються віри. Навіть без неї можна раціонально продемонструвати суттєву роль тіла у визначенні ідентичності людини. Ідентичність людини формується під впливом гендерного розмаїття, а в сім’ї протистояння з матір’ю і з батьком сприяє розвитку власної гендерної ідентичності дитини. З іншого боку, нейтральна стать або третя стать – це чиста вигадка.

Однак ватиканський документ розрізняє гендерну ідеологію та гендерні дослідження. Якщо ідеологія не може бути примирена з християнською вірою, то у сфері досліджень є питання, які можуть бути предметом діалогу. Серед них – рівна гідність чоловіка і жінки, важливість самої жіночності, а також виховання поваги до кожної людини, незалежно від її вад, раси, релігії чи емоційних нахилів, боротьба з будь-якими формами домагань чи невиправданої дискримінації.

Новий ватиканський документ розглядає проблему гендерної ідеології в ширшому контексті кризи, яку переживає сьогодні освіта та антропологія. Зростає плутанина щодо того, ким є людська особистість і що ми повинні передати майбутнім поколінням. Забувається, що людина – це цілісна істота, а не сума її частин, які можна ізолювати або вільно маніпулювати ними. Звідси вимога дбати про екологію людини, щоб знати правду про людську особу, в тому числі про сенс її сексуальності.