Послуга, яку рекламують мовою дива і надії, а продають як типу медичний туризм за вартістю, що залежить від країни походження жінки – називається сурогатне материнство, і якщо ви думаєте, що це добро та чистий позитив – ласкаво прошу в найскладнішу дискусію сучасного фемінізму, де жінки не погоджуються між собою, а індустрія тим часом непогано заробляє на цих незгодах.
Почнемо з цифр, бо цифри завжди чесніші за слова. Глобальний ринок сурогатного материнства у 2024 році оцінювався в 22 мільярди доларів. До 2034 року він, за прогнозами, досягне 200 мільярдів. Для порівняння: це більше, ніж ВВП багатьох країн. І це ринок, де товаром є жіноче тіло, дев’ять місяців її життя, її здоров’я та її здатність народжувати.
Ринок росте на 24% щороку – це один із найшвидших темпів зростання серед усіх галузей охорони здоров’я. Хто платить і хто отримує – питання не просте. Замовники – переважно заможні пари з країн, де сурогатне материнство заборонене або надто дороге. У США повна програма коштує від 110 000 доларів і вище. В Мексиці – від 60 000 до 75 000. На Кіпрі – від 45 000 до 65 000. А є країни, де значно дешевше. Наприклад, Україна.
Комерційне сурогатне материнство в Україні є легальним з 2002 року та ,за різними оцінками, щороку тут народжуються тисячі дітей для іноземних замовників. Українські сурогатні агенції утримують понад чверть світового ринку – ця частка різко зросла після того, як Індія, Таїланд і Непал закрили свої кордони через численні порушення прав людини. Індустрія переїхала в Україну, як переїжджає виробництво туди, де дешевша робоча сила і менше регуляцій.
Сурогатна програма в Україні коштує замовникам від 30 000 до 50 000 доларів. Сурогатна мати отримує приблизно половину цієї суми наприкінці вагітності плюс щомісячні виплати 300–400 доларів під час виношування. Решту залишає агенція – на координаторів, юристів, перекладачів і клініку. Жінки, які погоджуються стати сурогатними матерями, часто роблять це через брак інших можливостей і наприкінці вагітності зобов’язані переселятися у квартири, орендовані агенцією.
Тепер про те, що відбувається з тілом і психікою. Спеціальний доповідач ООН у 2025 році описала сурогатне материнство як систему, що піддає жінок економічному, психологічному, фізичному і репродуктивному насильству і має значний перетин із торгівлею людьми.
Фізичні ризики абсолютно реальні: кесарів розтин, прееклампсія, гестаційний діабет, довгострокові наслідки для репродуктивного здоров’я. Психологічні теж: між матір’ю і дитиною під час вагітності формується гормональний зв’язок через окситоцин, і передача дитини після народження може бути важким емоційним досвідом, який потребує тривалої психологічної підтримки.
Але конфлікт не в тому, що жінка не може залишити дитину собі, як багато хто поза контекстом вважає, це якраз цілком логічно, якщо дитина генетично не її. Конфлікт в іншому. По-перше, асиметрія ризику. Замовник часто ризикує виключно грошима, а сурогатна мати завжди ризикує здоров’ям, життям і психікою. Але юридично вони рівні сторони контракту. Контракт, підписаний у стані економічної вразливості, з нерівними ставками – це не зовсім вільний договір між рівними.
По-друге, що саме відбувається, коли щось іде не так. Замовники можуть відмовитись від дитини з вадами розвитку – і таке траплялось. Або вони можуть вимагати аборту, якщо дізнались про патологію. Сурогатна мати при цьому не має права голосу взагалі, ні права ні залишити дитину собі, ні захистися від цього рішення. Вона виношує дев’ять місяців і не має голосу у питанні, яке стосується її тіла безпосередньо.
По-третє, відсутність права на зміну рішення після зачаття. Навіть якщо жінка змінила думку під час вагітності – закон не дає їй жодного виходу із ситуації. Хоча б із компенсацією, та з чим завгодно аби мати змогу припинити ці дії.
Далі, відсутність регуляції винагороди. В Україні розмір оплати визначається агенцією, а не законом, але саме агенція зацікавлена платити якомога менше. Проблема у тому, що жінка має всі ризики і жодних важелів впливу, якщо щось пішло не за планом. Це і є реальний правовий дисбаланс.
А тепер найскладніше – феміністська дискусія.
Фемінізм тут не монолітний, і це важливо визнати чесно. Ліберально налаштовані жінки кажуть: кожна жінка має право розпоряджатися своїм тілом і своєю репродуктивною працею, отримувати за неї винагороду і самостійно приймати рішення. Заборона сурогатного материнства – це патерналізм, який знову вирішує за жінку, що вона може і не може робити зі своїм тілом. І авжеж вони мають рацію.
З іншого боку відповідають: вибір не є вільним, якщо він продиктований бідністю. Можливість відмовитись від вагітності є свободою, але погодитись на неї через економічну вразливість – це вже не зовсім вибір у тому сенсі, який ми вкладаємо у це слово. Тим більше якщо враховувати можливі наслідки. А між цими двома позиціями тим часом існує ціла індустрія, яка чудово почувається незалежно від того, яка сторона перемагає у суперечці.
Є ще один аспект, який рідко потрапляє в обговорення: у мові навколо сурогатного материнства жінку часто описують словами «гестатор», «носійка», «утроба в оренду» – ці терміни прямо вказують на те, як індустрія концептуалізує роль жінки у процесі. Не людина, яка народжує дитину. Контейнер, який виконує функцію. Як вам таке?
І, нарешті, Україна 2022–2026 років. Коли почалося повномасштабне вторгнення, діти, народжені через сурогатне материнство, не могли бути передані замовникам, а сурогатні матері опинились у правовому вакуумі: якщо вони вирішували виїхати як біженки, їх вагітність могла ускладнити це юридично.
У 2023 році парламент розглядав законопроект про заборону сурогатного материнства під час воєнного стану. Його відхилили у травні 2023 року, пославшись на більш нагальні пріоритети воєнного часу. Комерційне сурогатне материнство для іноземних пар в Україні залишається легальним у 2026 році. У країні, де жінки народжують дітей для іноземців під час повітряних тривог, отримують половину від суми, яку агенція бере з замовника і доволі вразливі юридично, питання захисту сурогатних матерів виявилось не пріоритетним. Що в принципі не дивно.
Ольця Шиошвілі
