Поза межами біології: п’ять мутацій ґендерної ідеології

Уявіть собі ідеологію, яка за кілька десятиліть пройшла шлях від академічної гіпотези до нової «релігії». Ідеологію, що почалася як психологічний експеримент, а перетворилася на політичний імператив, культурну ортодоксію й технологічний проєкт перебудови людини. Все, що сьогодні називають «гендерною теорією», не виникло за одну ніч. Це результат довгого й послідовного руйнування: спочатку — біології, потім — суб’єкта, далі — тіла, і нарешті — самої ідеї сталості людської природи.

Те, що виглядало як гуманістична турбота про «права меншин», виявилося метафізичною революцією, яка ставить під сумнів сам факт існування чоловіка й жінки. Усе, що сьогодні здається «новою нормальністю» — від дитячої трансмедицини до культури відміни — виростає з цього ланцюга мутацій, що почався в 1950-х роках.

Про те, як «теорія» перетворилася на «догму», а інтелектуальна гра — на проєкт постлюдського майбутнього.

Початковий інструмент
В першій половині ХХ століття радикальний біхевіоризм остаточно закріпив ідею, що людська поведінка на 100% визначається зовнішнім середовищем. Вперше було сформульовано і практично випробувано ідею, що біологічне тіло можна ігнорувати, а людину можна «перепрограмувати» на будь-яку ідентичність.

Це початок – бо усе інше лише розгортає і радикалізує цю початкову брехню. Саме біхевіористський фундамент дав ґендерній теорії два підґрунтя, без яких вона не могла б народитися:
1) онтологічне припущення, що природа при народженні не залишає на дитині жодного статевого «відбитку»;
2) етичну легітимність експериментувати над дітьми заради доведення цієї тези.

Антропологія середини ХХ століття стала містком між біхевіористською tabula rasa та повною деконструкцією статевої різниці. Антропологи дослідили, що конкретні риси, які в західному суспільстві вважаються «чоловічими» чи «жіночими», в інших культурах можуть бути розподілені інакше або навіть інвертовані.

Безсумнівно, що існує варіативність культурних сценаріїв маскулінності та фемінності. Але проблема починається тоді, коли з цієї обмеженої варіативності робиться онтологічний висновок: якщо зміст ролей не є універсальним, то й сама дихотомія чоловік/жінка теж є довільною.

На першому етапі антропологи говорили лише про культурну надбудову. Вони використовували термін “gender”, щоб відрізнити культурні ролі від біологічної статі. Ніхто не заперечував бінарність статей, її просто брали як даність.

Але вже на другому етапі з’являється формула sex/gender як чітке розмежування: sex — біологія, gender — культура. Формула здається невинною, навіть корисною. Але вона вже містить у собі пастку: як тільки біологія людини оголошується «сирим матеріалом», який культура повністю переробляє, то зникає будь-яка причина вважати цей матеріал визначальним.

Перша мутація: онтологічний зсув (1970-ті)
У деяких дослідників з’являється припущення: якщо культурна роль є важливою, то біологічна основа є другорядною або навіть несуттєвою. Це ще не твердження, а перше метафізичне припущення: біологія може бути повністю нейтралізована вихованням і культурою.

В радикальному фемінізмі в цей час відбувається остаточний поворот: біологічна різниця вже не просто другорядна — вона оголошується продуктом влади, який створено для виправдання панування чоловіків. Таким чином, біологічна різниця стає похідною від соціального насильства. Саме тоді вони формулюють: «лесбійки не жінки», бо категорія «жінка» існує лише в гетеро-патріархальній системі.

Друга мутація: смерть суб’єкта (1980-ті)
Постструктуралізм остаточно поховав картезіансько-кантіанського суб’єкта як суверенного носія свідомості та волі. Людина більше не «мисляча річ», не центр світу, не автор своїх дій. Вона — лише місце перетину дискурсів, владних практик, потоків бажання. Наслідок для статевої ідентичності простий і катастрофічний: якщо немає стабільного «Я», то немає й стабільного «я-чоловік» чи «я-жінка». Ідентичність стає чистим ефектом зовнішніх сил, які можна перепрограмувати.

Дельоз і Гваттарі вводять поняття «тіла без органів» — тіло більше не організм із заданою анатомічною архітектурою, а лише тимчасова конфігурація потоків енергії та бажання. Пеніса, матки, хромосомного набору як би «немає» в онтологічному сенсі — це лише випадкові «агенції», які можна розібрати й зібрати по-новому. А якщо тіло — це просто набір з’ємних деталей, то хірургічна, гормональна чи будь-яка інша модифікація перестає бути насильством над природою. Вона стає природним продовженням бажання.

Таким чином постструктуралізм легітимізував трансгуманістичні практики ще до того, як з’явився сам термін «трансгендер».

Фуко остаточно добиває залишки природного права на тіло. Сексуальність (а отже, й стать) не існує «до» влади й дискурсу. Гомосексуальність, гетеросексуальність, бісексуальність — це не вроджені орієнтації, а історичні конструкти, винайдені медициною та психіатрією XIX століття для контролю над тілами.

Третя мутація: нормативний імператив (1990)
Джудіт Батлер в своїй книзі «Гендерний клопіт: Фемінізм та підрив тожсамості» робить останній крок. Вона говорить «гендер не є вродженим, а створюється через повторювані соціальні дії та поведінку (перформативність), тобто не є фіксованою природою».

А якщо за перформативами нічого немає, то будь-яка спроба стверджувати біологічну реальність є політичним насильством. Гендерна теорія перестає бути теорією і стає наказом: деконструювати, підривати, забороняти стверджувати. Таким чином вона стає політичною програмою репресій.

Тут потрібно звернути увагу. Це вже не емпірична теза, не політична вимога і навіть не філософська гіпотеза. Це чиста метафізика, яка стверджує не-існування реальності за явищем. По суті це повернення до маніхейськоїї єресі: матеріальне тіло — це ілюзія або в’язниця, яку треба подолати через постійну перформативну гру.

Нагадаю – маніхейці вважали матеріальний світ творінням злого деміурга, а спасіння — у знанні (гнозисі) і відкиданні тіла. Різниця лише в тому, що маніхейці були маргінальною сектою, а теорія Батлер стала офіційною ідеологією університетів, держав та транснаціональних корпорацій

Парадокс. Якщо класичний фемінізм боровся за права жінок як біологічної та соціальної групи, то Батлер знищує саму категорію «жінка». Якщо «жінка» — це лише перформатив, то фемінізм втрачає своє значення. Тому сучасна ґендерна теорія — це не продовження фемінізму, а його вбивство і заміна трансгуманістичною ідеологією.

Четверта мутація: постійна революція (1990-ті)
Квір-політика – це момент, коли ґендерна теорія остаточно знімає маску «прав меншин» і показує своє справжнє обличчя. Це вже не про захист когось конкретного. Це – про знищення самої можливості бути кимось конкретним. Це вже не боротьба за визнання. Це війна на знищення людської форми (форми, яка завжди була бінарною, втіленою, смертною, спадкоємною). Саме з квір-політики виростають усі сучасні явища: 666+ ґендерів, небінарні займенники як обов’язкові, дитяча транс-медицина, скасування статі в паспортах, мовна поліція в університетах.

Деконструкція стає політичною програмою створення постлюдського світу. Квір-теорія остаточно відкидає навіть ідею особистої ідентичності. «Бути собою» стає злочином. Є лише обов’язок постійно руйнувати кожну ідентичність, щойно вона з’являється. Це вже не емансипація, це перманентна війна проти людської форми.

Коли норма стає постійною деконструкцією, будь-яке ствердження автоматично оголошується насильством. Тому квір-політика не терпить дискусії — вона вимагає мовчання або покаяння. Це вже не академічна течія, це нова ортодоксія cancel culture.

Основні позиції квір-політики:
1. Тереза де Лауретіс (1991) — вперше вживає термін «queer theory» і визначає його як «постійний опір будь-якій нормалізації».
2. Єва Кософскі Седжвік («Epistemology of the Closet», 1990) — стверджує, що бінарність гомо/гетеро — це не природна даність, а історична конструкція, яку треба підірвати.
3. Майкл Ворнер; “Fear of a Queer Planet” (1993) — проголошує “квір” політичним проєктом, спрямованим на постійне знищення всіх норм (включно з нормами шлюбу, сім’ї, мови, тіла).

Остаточна п’ята мутація: неоманіхейство (2000-ні і далі)
Теорія ґендеру — це по великому рахунку маніхейство XXI століття. Тіло — творіння злого деміурга (природи, еволюції чи «бінарної влади»). «Спасіння» — у гнозисі (правильній теорії) і технічному подоланні тіла. Гормони замінюють миро, скальпель — хрещення, зміна документів — нове ім’я. Будь-яке повернення до біологічної реальності — єресь, яку треба спалити на вогнищі «трансфобії».

Це вже не наукова дисципліна і навіть не політична ідеологія. Це завершена антиантропологічна «релігія» зі своєю метафізикою (ніякої сутності за актами), своєю есхатологією (постлюдський рай без статі, без смерті, без роду), своїми таїнствами (блокатори пубертату, мастектомія, фалопластика) і своїми судилищами (культура скасування, деплатформізація, мовна поліція).

І найжахливіше: ця «релігія» вже стала офіційною в більшості країн. Коли ми сьогодні говоримо «Ні теорії ґендеру!», ми говоримо «ні» найбільшому антропологічному перевороту в історії людства після маніхейської єресі ІІІ століття та більшовицької революції XX століття. І цей переворот здійснюється дитячими гендерними клініками, блокаторами пубертату, райдужними прапорами на парадах і обов’язковими курсами «інклюзивної мови» в університетах. І саме тому він небезпечніший за всі попередні разом узяті…

Сьогоднішньою головною перепоною на шляху ліволіберальної ідеології є людина як така.

Якщо в минулому класичний лібералізм прагнув звільнити людину від держави і суспільства, надати їй статусу автономного і самодостатнього індивіда, то на думку всіх цих постмодерністів структура індивіда в точності повторює ієрархічну насильницьку структуру держави і заснована на придушенні “бажань” та “несвідомих” імпульсів.

Саме на людину відтепер вони переносять всю ієрархічну та репресивну структуру держави і суспільства.

Згідно з їхньою концепцією, вона проявляється в людині через форми нормативної ідентичності, – такі як традиції, релігійність, національність, сімейні відносини, приналежність до статті та ін.

Саме через це, вважають вони, класичний лібералізм не зміг здійснити своє завдання – той ставив собі за мету звільнення індивіда, а слід було прагнути звільнення від індивіда.

Так, в своїй критиці людини традиційного суспільства, як “авторитарної” істоти, вони дійшли до «постлюдини».

Суть полягає в тому, що людина ними сприймається не як ціле, а як сукупність елементів, кожний з яких має деяку частку автономії.

І ці частини людини перебувають одна з одною у складних відносинах, – іноді суперечать одна одній, а іноді навіть ворогують.

Тому “класова боротьба” розгортається між людською свідомістю, яка постійно репресує всі бажання, що йдуть від її тілесності.

У такій своїй конфігурації індивід є “репресивною” істотою, яка постійно пригнічує свою тілесність, яку потрібно “звільнити”.

Дельоз вважає, що свідомість є, всього-на-всього, технічним інструментом, який відображає імпульси тілесності, але спотворює їх, використовуючи їх у циклах експлуатації. Тобто свідомість є центром насильства і придушення, аналогічна державі, релігії, нації або буржуазному класу.

І в цій “боротьбі” тіла та свідомості лівацтво обирає тілесність, яке є носієм бажань. І цим бажанням треба дати свободу від власної свідомості.

Сергій Чаплигін, філософ, історик релігії, соціолог, структурний лінгвіст, перекладач та громадський діяч