15 червня у Люксембурзі на конференції Ради ЄС відкрили перший із шести переговорних блоків, або “кластерів”, на шляху вступу України до ЄС. Цей кластер називається “Основи”. Він має стати фундаментом, на якому базуватиметься решта процесу вступу України до Євросоюзу.

Виявляється, що зобов’язання України в межах переговорів про вступ у рамках Кластеру “Основи”, зокрема Розділу 23, відповідно до Дорожньої карти з верховенства права, Україна має ухвалити закон, який забезпечить юридичне визнання одностатевих пар.

Але хто розробляв Дорожню карту? І чи знало про це суспільство?

Дивимося Розпорядження Кабінету Міністрів України від 14 травня 2025 р. № 475-р за підписом Д. Шмигаля “Деякі питання забезпечення переговорного процесу про вступ України до Європейського Союзу за кластером 1 “Основи процесу вступу до ЄС”.

Читаємо: “Розробка Дорожньої карти відбувалася в інклюзивний та прозорий спосіб. До процесу були залучені ключові органи державної влади, представники громадянського суспільства та міжнародні експерти”.

Зверніть увагу на цей формулювання: «інклюзивний та прозорий спосіб». Але де і коли відбувалося це обговорення? Яке саме «громадянське суспільство» представляло мільйони українців? Хто обирав цих представників і кому вони були підзвітні? Жодних публічних слухань. Жодного суспільного обговорення. Та врешті-решт консенсусу. Натомість  закрита бюрократична процедура, результати якої тепер подаються як обов’язкові міжнародні зобов’язання країни, яка воює за своє існування.

Що ж вони розробили в цьому «інклюзивному та прозорому способі»:

Глава ІІІ. Основоположні права

Пункт 3.11. Дискримінація щодо представників ЛГБТІК спільноти

Підпункт 2. ЛГБТІК особам забезпечено рівні права шляхом запровадження інституту реєстрованих партнерств:

1.    Розроблення та прийняття закону, який визначає правовий статус реєстрованих партнерств…

Тобто норма, яка кардинально змінює розуміння шлюбу і сім’ї в українському законодавстві, була сформульована й узгоджена без жодного загальнонаціонального обговорення у той час, коли суспільство зосереджене на війні та виживанні, а не на моніторингу бюрократичних дорожніх карт. Це не прозорість. Це використання воєнного стану як вікна можливостей для просування рішень, які за жодних інших умов не пройшли б суспільного схвалення.

А це питання вкотре порушує одне з найважливіших питань щодо адаптації до євросоюзівських норм та збереженні власної національної ідентичності.

Юридично.

Конституційне право на шлюб не є абсолютним. Воно завжди передбачає законодавчі обмеження, зокрема з огляду на суспільну функцію інституту шлюбу та на репродуктивні наслідки.
Фундаментальні критерії та традиційне розуміння шлюбу як союзу чоловіка і жінки виключають з нього союз із дітьми, тваринами, неживими предметами, мертвими, шлюб однієї людини з собою, шлюб між особами однієї статі та інші різновиди постмодерністського релятивістського погляду на суспільство.

Тому обмеження щодо одруження з особою тієї ж статі  це не про дискримінацію, а про межі юридичної дефініції шлюбу. Ці обмеження застосовуються рівною мірою до всіх громадян, незалежно від їх сексуальної орієнтації – однаково для гетеросексуалів і гомосексуалів. Тому права гомосексуальних індивідів не є якимись особливими та окремими правами,  вони мають всі ті ж права і зобов’язання, що й гетеросексуальні індивіди.

Політично.

Вимога змінити визначення шлюбу – це не захист прав, а вимога зведення в додатковий юридичний статус дій, заснованих на гомосексуальності. Тобто вимога внести зміни у законодавство у визначеннях та соціальних функціях шлюбу як інституту.

Тобто основною метою запропонованої переоцінки шлюбу є не прагнення до «рівних прав», а скасування шлюбу як суспільствоутворюючої одиниці.

І особливо цинічно, що ця переоцінка просувається через технократичні «дорожні карти», поза будь-яким демократичним мандатом, у країні, де вибори відкладені, референдуми неможливі, а суспільство не має реального механізму відреагувати на такі рішення. Це не євроінтеграція – це підміна демократії процедурою.

Цивілізаційно.

Європа – це не єдина і незмінна система «цінностей», про яку нам говорять. Вона різноманітна і містить у собі афінську демократію, res publica Риму, християнські традиції, епохи Ренесансу, Реформації та Просвітництва, капіталізм, колоніалізм, лібералізм, марксизм, фашизм і, в тому числі, сьогоднішню гендерну ідеологію.

А Євросоюз – це в першу чергу не цивілізаційний, а економічний і політичний союз.

Друзі!

Право народу – це не тільки право адаптуватися, а й право зберігати своє. І вже точно право знати, що від його імені підписується, поки він захищає країну в окопах.

Приклад з Дорожньою картою – це симптом ширшої проблеми: ключові суспільні рішення ухвалюються у закритих кабінетах, а суспільству вони подаються вже як звершений факт міжнародних зобов’язань, які нібито неможливо переглянути. Так не будують ані правову державу, ані справжнє партнерство з Європою.

Право бути собою – не менш європейське, ніж право погоджуватись.

Українська національна ідентичність має унікальні засади: історичні, духовні, моральні, які не можуть бути підпорядковані будь-яким зовнішнім очікуванням без втрати сутності. Україна має повне право сама визначати межі правових норм відповідно до власного державного, демографічного й культурного контексту.

Тому бути в Євросоюзі – це не означає втратити себе.

Ми маємо не розчинитись, а бути співтворцями європейського простору, зберігаючи наші фундаментальні цивілізаційно-культурні сенси.

За це ми і боронимо нашу землю від московської орди.

Євген Петруняк

Джерело: Король Данило