Еванс Маркус: Транс-ідентифікованим дітям потрібна психотерапія, а не просто “підтвердження” та медикаментозне лікування

CMRBTK The Tavistock Centre, Hampstead, London. Image shot 2012. Exact date unknown.

 

У статті розглядаються причини актуальної кризи національної системи охорони здоров’я у Великобританії щодо розладів статевої ідентичності. Автор наводить посилання на результати виважених клінічних дослідження, про які цілеспрямовано не говорять з метою збереження статус-кво. Автор відстоює психоаналітичний підхід до діагностики та терапії розладів статевої ідентичності, що виключає можливість вступу в перверсну змову зі “споживачем послуг”.

За останні п’ять років кількість звернень до Центру Тавісток в північній частині Лондону, єдиної у Великобританії клініки Національної служби охорони здоров’я (НСЗ), яка займається лікуванням дітей з проблемами ґендерної дисфорії, зросла на 400%. У цей період також відбулись різкі зміни тих, хто звертається за лікуванням. Раніше переважна більшість пацієнтів були хлопці. В даний час переважають біологічні жінки, які стверджують, що мають чоловічу гендерну ідентичність, часто після стрімкого настання статевої дисфорії у підлітковому віці.

Ми не до кінця розуміємо, що відбувається у цій складній сфері, і дуже важливо систематично та об’єктивно досліджувати дане явище. Але в сучасних умовах це стало важко робити, оскільки дискусії постійно перериваються через звинувачення в трансфобії. Як я стверджував у своїй травневій доповіді 2019 року у Палаті лордів, такий фактично режим цензури завдає шкоди дітям. 

Ті, хто виступають за беззаперечний підхід, що ґрунтується на “підтвердженні” транс-ідентифікованих дітей, часто говорять, що будь-яка затримка або вагання у наданні дитині бажаного статевого переходу може завдати невиправної психологічної шкоди і, можливо, навіть призвести до самогубства. Вони також зазвичай посилаються на дослідження, які мають на меті довести, що дитина, яка знаходиться у перехідному періоді, може очікувати вищого рівня психологічного здоров’я і задоволення життям.

Жодне з цих тверджень не відповідає будь-яким надійним даним або дослідженням у цій області. Вони також не узгоджуються з тими випадками, з якими я стикався протягом десятиліть роботи психотерапевтом.

У 80-х роках ХІХ ст. я дослідив парасуїциди серед дорослих (очевидні спроби самогубства або суїцидальні наміри). Ряд моїх пацієнтів перенесли операцію зі зміни статі і часто злилися на втрату своєї біологічної сексуальної функції. Вони також були ображені на психіатрів, які, на їхню думку, не змогли належним чином дослідити основні психологічні труднощі, які пов’язані з гендерною дисфорією.

Як психотерапевт, я консультувався з різними службами психічного здоров’я, які допомагали пацієнтам з настільки складною поведінкою. У цій якості я помітив, що гендерна дисфорія іноді також розвивалася у тих пацієнтів, хто в анамнезі мав серйозні та стійкі психічні захворювання або розлади особистості. Загальною темою їхніх висловлювань було переконання, що фізичне лікування усуне або послабить ті аспекти їхнього Я, які завдають їм психічного болю. Коли такі медичні втручання не усували їхні психологічні проблеми, розчарування призводило до ескалації самопошкодження та суїцидальних намірів, оскільки образа і ненависть до самого себе проявлялися по відношенню до їхнього тіла.

Один молодий чоловік, у якого діагностували шизофренію, боявся власної агресії, оскільки одного разу він погрожував зброєю своїй матері (від якої він очікував турботи про себе). Після психотерапії зі мною протягом декількох місяців, під час якої він досліджував свій страх перед власним вибуховим характером, пацієнт раптово оголосив, що хоче змінити стать. Попередніх доказів гендерної дисфорії не згадувалось ні в його записках, ні в його консультаціях зі мною. На той час шизофренія була протипоказанням до операції зі зміни статі. Тим не менше, пацієнта швидко обстежили і прийняли в клініку гендерної ідентичності Charing Cross. На мою думку, зміна статі, ймовірно, була стратегією для стримування його страху перед психотичними спалахами (оскільки жінки в суспільній свідомості представляються менш агресивними і рідше загрожують фізичним насиллям). Я написав в Charing Cross, рекомендуючи продовжити психотерапію і призупинити лікування з метою зміни статі, щоб можна було вирішити ці більш глибокі проблеми. Команда, яка лікувала пацієнта, висловила свою незгоду та продовжила лікування.

Весною 2018 року мої побоювання у цій області ще більш посилилися, коли я перестав активно працювати приватним психотерапевтом і приєднався до Ради керуючих Національної служби охорони здоров’я Тавістока і Портмана, в якому працює Служба розвитку гендерної ідентичності (GIDS) Національної служби охорони здоров’я при вищезгаданій клініці Тавісток. Ця державна установа – доступна кожному у Великобританії. З самого початку роботи там мені стало відомо про зростаюче протиріччя в роботі GIDS. Прийшов лист від групи батьків, які скаржилися на те, що їхніх дітей швидко включили в програму зі зміни статі GIDS без будь-якого серйозного психологічного обстеження. Автор листа, мати, яка представляла групу батьків, написала мені лист, на який я відповів, розповсюдивши копії цієї відповіді серед своїх колег.

Приблизно у той самий час до доктора Девіда Белла, старшого консультанта НСЗ Тевістока і Портмана, та управляючого Тевікстокською лікарнею, звернулися 10 співробітників GIDS (що складає приблизно одну п’яту частину лондонської служби), які мали серйозні етичні побоювання, аналогічні тим, які викладені у листі батьків. Ці побоювання включали в себе хвилювання щодо неадекватного клінічного обстеження пацієнтів, яких підштовхують до ранніх медичних втручань, а також нездатність GIDS протистояти тиску з боку активістів.

Як я з’ясував, подібні занепокоєння висловлювались не вперше. Тринадцять років тому психотерапевт Сюзан Еванс (є моєю дружиною) висловила власну стурбованість щодо ретельності процесу обстеження деякими співробітниками.

Як керуючий Травістокським трастом, я особисто був свідком спроб керівництва Траста відхилити доповідь доктора Белла, яку він представив у кінці 2018 року, а також лист батьків. Доктора Белла звинуватили у вигадуванні описаних ним тематичних досліджень, почали розпитувати про його повноваження, йому активно не надавали звіти деяких членів ради і заборонили бути присутнім на нараді, коли обговорювалася відповідь заступника з медичної частини на його доповідь.

З багаторічного досвіду управління клінічними напрямками в НСЗ я дізнався, що спроби усунення або дискредитації серйозних і обґрунтованих побоювань зазвичай виходять від тих, хто прагне уникнути відповідальності та захистити свої методи від критики. Такий захисний, корисливий підхід є небезпечним і небажаним у будь-якому контексті НСЗ. Це викликало особливе занепокоєння в контексті роботи зі вразливою молоддю, яка змінює своє життя шляхом незворотних рішень, котрі мають невідомі медичні наслідки. І тому у 2019 році я звільнився з Ради керуючих Тавістока у знак протесту проти нездатності ради вирішити серйозні проблеми, про які висловився доктор Белл і батьки.

Велика кількість фахівців зі сфери психічного здоров’я поділяють ці занепокоєння. Проте висловлюватися про це публічно складно. Журналісти, які досліджували цю область, повідомляють, що, хоча співрозмовники готові говорити про свої занепокоєння, вони уникають того, щоб їх називали, побоюючись бути звинуваченими у фанатизмі чи порушенні прав людини. У чудовій книзі 2019 року “Створюючи трансгендерних дітей та молодь” автори Хіт Брунскелл-Еванс та Мішель Мур зібрали разом досвідчених клініцистів та науковців, щоб піддати критиці певні підходи до гендерної дисфорії. Але GIDS погрожувала судовим процесом проти видавця та вимагав ознайомлення з книгою до її публікації.

Що ще гірше, до спроб придушити немодні погляди приєдналися деякі провідні організації, у тому числі Американська академія педіатрії (ААР), чия політична заява з приводу “забезпечення всебічного догляду та підтримки для транссексуалів та гендерно-різноманітних дітей та підлітків”, була повністю спростовано у нещодавно опублікованій рецензованій статті Джеймса Кантора для журналу.

“Хоча майже всі клініки та професійні асоціації у світі використовують так званий підхід пильного очікування для надання допомоги дітям з гендерним різноманіттям (GD), натомість заява ААР відкидає цей консенсус, підтримуючи трансгендерне закріплення як єдино прийнятний підхід”, – пише Кантор.

Підхід ААР, як і той, що застосовується багатьма клініцистами з GIDS, виявляється, швидше, обумовленим політичною ідеологією, ніж розумінням про потреби дітей та клінічною дійсністю.

Безумовно, терапевти не повинні намагатися нав’язати своє уявлення про те, що є “нормальним”, пацієнту, який вважає, що він або вона транс. Вони також не повинні намагатись нав’язати людині свій спосіб мислення. Однак, як і у будь-якому контексті, терапевт повинен протистояти спокусі припинити цікавість, некритично прийняти уявлення пацієнта за чисту монету, а потім виступати в ролі стрибаючої у захваті вболівальниці перед змінами, що мають вплив на все життя. Навпаки, метою дослідницької терапії повинно бути розуміння значення уявлень пацієнта, щоб допомогти йому скласти розуміння про себе, включаючи бажання та конфлікти, що визначають його особистість та вибір.

Хоча колись авторитетні особи мали широку ліцензію на оцінку своїх пацієнтів відповідно до їхньої досвіду. Але зараз така охорона здоров’я розглядається як контролююча та навіть репресивна. Зараз багато пацієнтів бачать консультацію лікаря через приціл споживчої культури – завдяки чому клієнт завжди правий.

Коли лікарі завжди дають пацієнтам те, що вони хочуть (або думають, що ті хочуть), наслідки можуть бути згубними, як ми бачили з кризою пероральних опіоїдів. І є всі підстави припустити, що невідповідне лікування дітей з гендерною дисфорією може призвести до подібних наслідків. Зрозуміло, що практики хочуть захистити своїх пацієнтів від душевного болю. Але швидкі виправлення, засновані лише на самозвіті, можуть мати трагічні довгострокові наслідки. І зараз все більша кількість транс-дезисторів (також відомих як детранзиціонери) вже шукають винних серед медичних працівників, які посміли заперечити їх переконанням. А в 2019 році, коли раніше транс-ідентифікована британка на ім’я Чарлі Еванс вийшла на біржу з заявою про своє небажання приймати участь у подібній компанії, з нею зв’язалися сотні інших дезисторів, і сформував групу під назвою «Мережа адвокації з питань детранзиції», щоб мати можливість висловлюватися і отримувати підтримку в суперечливих умовах, де панує догматична транс-ідеологія.

Продовження незабаром.

Маркус Еванс – приватний психоаналітик, раніше працював психотерапевтом-консультантом і керівником служби по роботі з дорослими та підлітками в Тавістокскому та Портманскому трастах НСЗ Великобританії. Є автором книги «Making Room for Madness in Mental Health: The Psychoanalytic Understanding of Psychotic Communication» (“Створення простору для безумства у сфері охорони психічного здоров’я: психоаналітичне розуміння психотичної комунікації”).

Оригінал статті: https://quillette.com/2020/01/17/why-i-resigned-from-tavistock-trans-identified-children-need-therapy-not-just-affirmation-and-drugs/?fbclid=IwAR0Q-QBePTe70E488TPmxyWqWKYT8O1l-5nsiR6ls9JehjqgxcGNijZvWyc

Переклад: Марія Єршова