Право побути “прогресивним класом”

Кожен має право побути “прогресивним класом” протягом 15 хвилин?

Люди завжди погано ладнали з контролем над ненавистю й масовою різаниною. Культура християнського гуманізму теж була явно не ідеальна, проте вона, після бурхливої молодості, кінець-кінцем дала право голосу чи не найбільшій кількості маргінальних спільнот за всю історію. Звісно, маргінальність є одним із джерел накопичення ненависті, яку, після деякого показника, уже важко спинити. Тому інклюзивність – єдиний дієвий засіб заспокоєння суспільства, який не передбачає масової різанини. Але інклюзивність – це готовність усіх грати за спільними правилами, спільний проєкт, а не нав’язування кожним свого порядку денного.

Судячи з усього, десь у 60-х рр. культура християнського гуманізму була відкинута суспільством, що почало шукати адекватнішої форми. Якої, правду кажучи, не знайшло й досі.

Як наслідок, ми живемо в період революційної ескалації, коли на арену дедалі швидше виходять “нові пригноблені”, дедалі “лютіші” за попередніх (приблизно те саме, що чергові, у сприйнятті європейців, “варвари”, яких послідовно вивергав із себе Великий Степ). Попередні “пригноблені”, звісно, теж не готові легко віддавати виборотий статус “упривілейованої жертви”. Логіка абсурду полягає в тому, що вже багато десятиліть грає одна й та ж стара платівка: ті, хто не хоче слухати нікого, починають вимагати від усіх решти “почути” саме їх. Ми жертви, “травмовані дискримінацією”, негайно робіть все, чого ми хочемо. бо…

У цьому “бо…” – корінь проблеми. Чим може маргінальна група, тим більше дрібна, екзотична, погрожувати більшості? Тільки натисканням на больові точки в головах цієї більшості. Сучасна перехідна “більшість” фактично не існує як щось ідентифіковане, це розпорошене стадо. яке не може опиратися жодній скоординовані агресії, навіть “блошиній”.

Утім, цей процес означатиме лише втрату контролю над джерелами ненависті й зростання загального хаосу. Симптомом цього процесу є такий цікавий сучасний рух як “інцели”, що оформився останніми роками. Це – найяскравіший прояв основної тенденцій в культурі “гіперображених почуттів” і “вічного спокутування історичних провин”. Адже він є відверто руйнівним, відверто стоїть на межі патології й не віщує нічого доброго.

Контроль ненависті можливий лише в один спосіб – задання спільного “великого” ідеалу, до якого підтягуються всі + доволі широкий (лише історія визначає міру цього “доволі”) спектр прийнятних “приватних” реалізацій цього “спільного”. “Бога-любов” суспільство явно відкинуло (занадто “тоталітарний” і “неінклюзивний”), зайнявшись винайденням просто нових типів “любові без кордонів”. Закінчиться це, звісно ж, фрагментуванням суспільства й війною всіх проти всіх. Що ж, можливо, це неминучий результат чергового “фазового переходу”, такого собі світоглядного інтерреґнуму (повної каші, в масовій голові, висловлюючись простіше).

Скриньку Пандори було відкрито давно, десь від 60-х, коли ідентичність почали зводити до боротьби з біологією або, навпаки, до утвердження біології. Надто багато з того, що колись було приватною справою, стало “общім дєлом”. Наприклад, проблеми тих, кому “не дають”, виявляється, слід розв’язувати на рівні громадськості. Але до цього, звісно ж, слід було “розвинутись”, навряд чи такий “рух” можна було уявити ще в тих самих 60-х. Почалося все з “жінок”, а потім т.зв. “ґендерна теорія” (тенденційна тоталітарна ідеологія, “марксоподібна”, але в жодному разі не марксистська) відкрила шлях клепання й тиражування “сексуальних ідентичностей”, які, парадоксально, під машкарою “соціальної статі”, повернули на порядок денний суцільну біологію, якщо не зоологію.

Знаю я, до речі, теоретичний твір, доволі давній, де прямо пропонувалося заборонити відмовляти будь-кому (це стосувалося і жінок, і чоловіків, усі повинні мати право на всіх). Щоправда автора звали де Сад, і тоді така ідея й подібні до неї закінчилися дурдомом, попри загальну “революційну” ситуацію. Сьогодні, мабуть, де Сад був би одним з найвпливовіших лідерів думок.

Показово, що феміністки, які зовсім нещодавно були основним виразником “пригноблених”, тепер виявилися новими “гнобителями”. Парадоксально, але Дж. Роулінг, яка справді виглядає як “нова дисидентка”, що, реально зазнаючи потужного цькування, обстоює права “старого доброго респектабельного тепер” фемінізму на тлі новітніх “зухвалих” спроб включити жінок у новий “клас” істот-“менструаторів”. Іронія історії, усе за Ворголом.

Утім, транс-гендери теж нехай не надто радіють, переможно тиражуючи в соцмережах фото своїх транс-геніталій , бо зоофіли (ой, даруйте, що це я, звісно ж, “зоосексуали”) вже на марші і скоро, мабуть, у тренді будуть вони (або хтось ще “крутіший”), з вимогою дещо розширити поняття сім’ї.

Скінчиться це все (а до того йде) “заворушкою”, у результаті якої хтось комусь (поки невідомо лише хто й кому) скрутить в’язи (на тлі вже зовсім безмежної суспільної ненависті), відновивши чітке співвідношення між “дурдомом” і “недурдомом” (наприклад, ототожнивши ці поняття). Теперішній період “половинчатості” є явно тимчасовим і має прийти до якогось гомеостазу.

Олег Хома, доктор філософських наук, професор

Джерело: особиста сторінка Олега Хоми у фейсбуці https://www.facebook.com/profile.php?id=100006443077185