«Лист про справедливість та відкриті дискусії»: криза лібералізму

The head of a statue of Christopher Columbus was pulled off overnight amid protests against racial inequality in the aftermath of the death in Minneapolis police custody of George Floyd, in Boston, Massachusetts, U.S., June 10, 2020. REUTERS/Brian Snyder
Ми дожили до тих немислимих (ще на початку 90-х принаймні) часів, коли публікація західними авторами й на Заході (!!!!) тексту під назвою “Лист про справедливість і відкриту дискусію” сприймається його підписантами ледь не як акт громадянської мужності!!! Попри лівий, загалом, склад підписантів, вони протестують проти практик, які активно насаджувалися саме лівими силами, іноді – не без посильної допомоги декого з теперішніх підписантів. Дехто з них навіть устиг відчути на собі всі принади теперішнього “Brave New World” і, мабуть, до них дійшло, що це – лише квіточки. Щоб зрозуміти всю глибину жалюгідного плазування академічних інституцій перед новими хунвейбінами, варто хоч цього прикладу https://www.theguardian.com/books/2019/aug/15/white-professor-investigated-quoting-james-baldwin-use-of-n-word-laurie-sheck
Особливо радію за Стівена Пінкера (точніше, за мозок з документами, оформленими на “Стівена Пінкера”), який усе життя (що під час своїх юнацьких анархістських захоплень, що після них) твердив про ілюзорність свободи волі, а тепер приєднується до вимоги скасувати хибне протиставлення справедливості і “freedom”. І за Ноама Чомські теж щасливий: неймовірно маніпулятивній буржуазній пропагандистській машині скоро таки настане край! Жити б дідові та радіти. Утім, боюся, що ані вони, ані подібні до них інтелектуали, якими б яскравими вони не були, так і не зрозуміють усієї двозначності свого становища.
Звісно, серед підписантів є й особистості, які викликають мою повагу, як-от Гарі Каспаров, Джоан Роулінґ та інші. Для них підписання цього Листа є цілком природним, що вони довели практичною боротьбою з тоталітарними проявами різної генеалогії.
Однак, загалом ми маємо справу з кризою певного типу інклюзивності, який вочевидь перестає працювати. З близького приводу Клайв Льюїс свого часу влучно зазначив: “Ми сміємося над шляхетністю й жахаємося, що довкона стільки негідників”. Щось подібне ми спостерігаємо нині в царині публічних дискусій. Свобода – це плід, який приживається не на всякому ґрунті. Варто пам’ятати ці слова класика, коли берешся щось завзято руйнувати.
Звісно ж, відповіді на Лист не забарилися (загальна тональність – вивсьоврьотє, гнобителі кляті, і вся ваша лабуда не варта однієї сльозинки трансгендера; параноїдальні розслідування щодо вжитку N-words, бачте, їм не подобаються)
Олег Хома, доктор філософських наук, професор
SENSITIVE MATERIAL. THIS IMAGE MAY OFFEND OR DISTURB A worker washes the sidewalk with a pressure washer to remove graffitis after police dismantled the “City Hall Autonomous Zone” that was in support of the Black Lives Matter movement in the Manhattan borough of New York City, New York, U.S., July 22, 2020. REUTERS/Carlo Allegri TPX IMAGES OF THE DAY

 

«РЕВОЛЮЦІЯ ВЖЕ ПЕРЕМОГЛА Й, ЦІЛКОМ ПРИРОДНО, ПОЧИНАЄ ПОЖИРАТИ ВЛАСНИХ ДІТЕЙ»

— Як на мене, Лист є симптомом чергової стадії «культурної революції», яка успішно підпорядковує собі колективний «Захід». Ідеться про стадію, коли революція вже перемогла й, цілком природно, починає пожирати власних дітей. Тому не випадково, що серед підписантів листа — велика кількість лівих інтелектуалів і навіть «сам» Ноам Чомскі, лівішим за якого важко бути навіть в уяві. Ті, хто наївно гадав, що може гратися з розхитуванням певного способу життя, не зашкодивши деяким перевагам цього способу життя, стикнулися з неприємним фактом: нові сили, бенефіціари того розхитування, мають свої уявлення, згідно з якими ліберальна свобода дискусії — така ж частина «старого режиму», як і рабовласництво. Культурній революції, зрештою, інтелектуали тільки й потрібні, щоб навернути перших хунвейбінів. Ці люди виявилися між двох вогнів: позаду демонічний «Трамп» (бррр, жах який!), попереду — ліва «молода шпана», готова змести їх «з лиця землі».

Вам не подобається боягузтво жалюгідних «інституційних лідерів», готових здати з бебехами все й уся, аби лише не наразитися на тиск «активістів»? Дарма, цю ситуацію варто було передбачити — ситуацію війни, де ворогів (у даному разі — вас, хоч як це дивно) слід знищувати, а не розважати розмовою:

«Будьте вы прокляты,
прогнившие
королевства и демократии,
со своими
подмоченными
«фратэрнитэ» и «эгалитэ»!»

Це було сказано не вчора й відображає логіку всякої успішної революції.

Зростання й економічна експансія Заходу традиційно оформлювалися в дискурсі «свободи», заснованої на «природних правах людини», що нібито належать кожному (як ніс, колір шкіри чи апендикс). Але цей тип свободи засновувався й на традиційних інституціях, на кшталт англійської судової системи, що безжально відправляла на шибеницю, каторгу чи в Австралію всіх, хто розумів свої «природні права» надто буквально. Достатньо сказати, що найавторитетніші французькі просвітники ХVІІІ ст. здебільшого схилялися до просвітленого абсолютизму й навіть, як Вольтер, були проти освіти для широких мас: «якщо народ почне міркувати, усе загинуло».

Утім, справжні пророки теперішнього суспільства — нащадки найрадикальніших просвітників а-ля Маблі, що далі розвивають проєкт «природних прав» через остаточне руйнування традиційних ієрархій.

Ключовою тут є проблема «народу, який міркує», а потім реалізує свої міркування на виборчих дільницях. Коли кожен носій індивідуального інтересу отримує суверенні права, для нього не існує ієрархій, бо перед народом-сувереном, за Руссо, зникає влада і тремтять уряди. Але він не завжди усвідомлює свої інтереси, точніше не завжди пам’ятає, що теперішні якось пов’язані з далекосяжними. Гомер Сімпсон, який продав душу за пончик (але дуже смачний пончик!) — яскрава ілюстрація такого стану справ.

Cучасний етап культурної революції, натхненний пафосом рівності, задав нові межі розуміння особистості, сім’ї, сексуальності, власного тіла. Західні суспільства за останні 30—40 років устигли прийняти ці межі на рівні загальних умонастроїв. А тепер соціальна інерція просто розставляє все на свої місця.

Революційна ситуація має завершитися реальним революційним хаосом, не сьогодні, то завтра. За теперішньої логіки подій, інакше бути не може. «Старе» суспільство життєздатне, коли його надихають ідеали, коли воно має позитивний образ себе, «місію», самоповагу. Сучасне «масове» суспільство, суціль позбавлене ідеалів (окрім навіяних логікою безмежного розширення «прав» споживати), із майже розхитаними традиційними інституціями — дуже вразливий суперник. Натомість «нові революційні сили», хоч і аморфні, проте емоційно об’єднані дуже потужним чинником — ненавистю до «рабовласницько-фашистських» еліт, і явно прагнуть повісити останнього білого політика на кишках останнього білого полісмена. Ця логіка Просвітництва має дійти свого логічного кінця.

До того ж у розвинених суспільствах, що нині є, безперечно, перехідними, найрезонансніші нині форми нерівності (расова, статева, етнічна, освітня тощо) істотно залежать від нерівності економічної. Сучасний світ, навіть у розвиненій своїй частині, доволі кепсько дає раду економічному станові дедалі більшої кількості населення. У тих самих США минулого року 69 % опитаних заявили, що мають заощадження, менші за тисячу доларів (2018-го таких було 58 %). Такий стан є украй поживним для різного роду протестних рухів, адже створює для них стабільну соціальну базу.

Дуже велике питання: чи зможе сучасний світ стати справедливішим? Від цього залежить, зокрема, і доля його опонентів. Бо в революційний момент працюють емоції й реалізуються ті гасла, які під рукою. І виявляється, що «за рік революція стала гіршою, ніж цар». Власне, про ці речі й мала би думати інтелектуальна еліта. Проте вона чомусь або «візантійство прославляє», або бере собі за пророка найузлуватішого з «куцих німців». Непомірна жадібність тих, хто реально править, розбещеність суспільства й божевілля інтелектуальних еліт — ось три складники катастрофи, яка завжди на горизонті.

України це, безумовно, стосується, як і всіх, але з деякими особливостями: у наших університетах не придушують дискусії, бо в них просто немає дискусій. Та й пересічний українець, друг телевізора, традиційно резистентний до впливу будь-яких інтелектуалів — що правих, що лівих. Але ми маємо свої лінії розлому, переважно національні й постколоніальні, що теж періодично загострюються на тлі зниження заощаджень.

Загалом, я би не надавав Листові надто великого значення. Група людей заволала, коли їх допекло те, що вони ж перед тим плекали, тією чи тією мірою. Ні, я за свободу дискусій і проти лівацького хунвейбінізму. Просто після розстрілу редакції «Шарлі Ебдо» скарги підписантів на поширення intolerance of opposing views (англ. «нетерпимості до протилежних поглядів») і «хвилю остракізму» виглядають як заява про зґвалтування, здійснене сорок років тому.

Олег ХОМА, завідувач кафедри філософії та гуманітарних наук Вінницького національного технічного університету, професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка, засновник і головний редактор журналу Sententiae

Джерела:

особиста сторінка Олега Хоми у фейсбуці https://www.facebook.com/profile.php?id=100006443077185

газета “День” https://day.kyiv.ua/uk/article/podrobyci/pro-konflikty-pytomi-ta-importovani?fbclid=IwAR2yH51VOnuL_ybJOELtyFHYX5iQVm9W4Srczoy8scsI6rwgAgDJt6oor6g