Редукціонізм сучасного ліберального прогресивізму схильний бачити у статі лише набір кількісних або функціональних характеристик (біологічних, гормональних, соціальних та психологічних). Але предмет, редукований до кількісної абстракції, втрачає найголовніше і перестає бути реальним. Предмет, позбавлений своїх якісних властивостей, вже не є собою не лише у свідомості (феноменологічно), але й онтологічно.
Це також стосується чоловічого і жіночого. Їх неможливо адекватно зрозуміти як взаємозамінні біологічні одиниці або нейтральні соціальні ролі. Чоловіче і жіноче є двома різними способами людського існування. Статі не додані ззовні випадковості, а формальні та телеологічні принципи самого людського буття. Вони визначають спосіб, у який людська природа актуалізується в реальності.
Буття 1:26 каже “створімо людину за образом Нашим”. Хоча Бог один, тут і в інших місцях Біблії вжита множина. Одкровення розв’язую цю загадку, відкриваючи Бога як Трійцю, як єдність Отця, Сина і Святого Духа. Бог є єдиним за сутністю, однак ця єдність не є безликою однорідністю. Вона є вічним життям взаємності Осіб. Отець знає Себе через породження Сина, Слова (Логосу), абсолютного Самовираження. Дух є живим відношенням між ними, взаємністю як іпостассю, Духом любові та єдності Отця і Сина.
Людина, створена “за образом Нашим”, образом єдності взаємовідносин Осіб через любов, є істотою, створеною для буття через відносини любові з Іншим. Буберівська формула Я-Ти пропонує феноменологічне тлумачення цієї онтологічної таємниці, розкриваючи та реалізуючи особистість через зустріч із Іншим. Бог є абсолютним Я, для якого абсолютне Ти є вічно присутнім не як зовнішній об’єкт, а як внутрішня конституція буття. Це єдине Я-Ти, що не є ані залежним, ані тимчасовим. Як Бог є буттям Я-Ти у Своїй основі, так і людина покликана бути істотою Я-Ти.
У розповіді про творіння перше “не добре” з’являється ще до падіння людини. “Не добре бути людині самій”, каже Господь. Самотність не є наслідком гріха, однак вона свідчить про онтологічну незавершеність ізольованого існування людини. Створена за образом і подобою Бога, людина за своєю сутністю покликана до відносин, як образ відношення, вона не може повністю бути собою без реального Ти. Самотність Адама до створення Єви є Я без Ти, Словом, яке не може бути почутим. Воно є реальним, але нереалізованим. Тому “І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв із Адама, на жінку”.
Інший, якого Бог створює для чоловіка, виявляється не абсолютно чужим і не дзеркальною копією. З боку чоловіка, а не з пороху, як він сам, для нього створюється жінка. Це є онтологічним твердженням того, що жінка є не зовнішнім доповненням до чоловіка, а диференціацією всередині єдності. Вона є онтологічно спорідненою, але відмінною від чоловіка особистістю, як Отець і Син є єдиносутніми, але не тотожними. Чоловік упізнає в жінці тотожність природи, але, водночас, і реальність відмінності, говорячи “ось кість від костей моїх і тіло від тіла мого”. Він бачить в Іншому те, що є його, але вже як Ти, а не як Я. Уперше для людини виникає справжнє Я-Ти, перша зустріч з Іншим, який є достатньо близьким для єдності та достатньо відмінним, щоб не бути просто продовженням власного Я.
Бог не створив для Адама іншого Адама. Він не створив просто “когось іншого”, друга, брата, сусіда. Він створив інакшого у фундаментальнішому сенсі, як тіло, що є відповіддю на тіло, та є водночас тим самим і радикально іншим. Відносини чоловіка і жінки є горизонтальною іконою тринітарної взаємності. Вони єдиносутні але різні, взаємно доповнюючі та відкриті до третього (дитини).
Тож сім’я як чоловік-жінка-дитина є не культурним конструктом і не біологічною необхідністю, вона є онтологічним відображенням того, чим є саме буття у своїй найглибшій структурі. Атака на сім’ю прогресивної ліберальної ідеології є не просто політичним або соціальним явищем, а має характер метафізичного бунту, спробою переписати образ не лише людини, але й того, образом чого людина є. Руйнація сім’ї як союзу одного чоловіка і однієї жінки, відкритого до народження дитини (а не союзу двох чи кількох чоловіків або жінок) є сучасним іконоборством, знищенням тварного відображення тринітарної взаємності.
Любов у християнстві є не однією з божественних властивостей поряд із силою чи мудрістю. Вона є буттям Бога. Якщо тілесна статева відмінність є онтологічною іконою тринітарної взаємності Осіб, то еротична любов є тілесним проявом того, як влаштоване саме буття. Іван Павло II у “Теології тіла” формулює це з максимальною точністю: тіло є не оболонкою душі, а мовою особистого існування. Тілесна близькість є мовою само-дару, яка відображає ту взаємність, яка в Бозі існує абсолютно.
Еротичні образи у Пісні Пісень не є випадковістю. Вони є частиною богословської мови тіла, спробою схопити через образи ту конкретність тілесного прояву, яку аналітична мова руйнує самим фактом абстрагування. Еротика тут є іконою у точному сенс, тілесним проявом метафізичної реальності.
Якщо людина є imago Dei як образ тринітарного відношення, якщо статева відмінність між чоловіком і жінкою є тілесною іконою єдності через відмінність, якщо тіло є мовою особистого існування, а еротична любов є мовою само-дару, тоді еротична любов між двома людьми тієї самої статі є пошкодженням образу тринітарної взаємності. Вона відтворює відношення тотожності (я і подібний до мене) замість відношення єдності через відмінність (я і радикально інший що є водночас єдиносутнім та доповнює мене). Така любов є не лише протиприродною у біологічному сенсі, вона є метафізичним спотворенням ікони.
Ікона є іконою лише тоді, коли відображає те, образом чого вона є. Еротична любов між чоловіком і жінкою відтворює єдність через відмінність. Ікона Трійці що зображує три ідентичні фігури є не іконою Трійці, а іконою тритеїзму або монізму. Вона не є “гіршою іконою”, вона є хибною іконою, тобто взагалі не є іконою у буквальному розумінні.
Еротична любов між чоловіком і жінкою є іконою тому, що відтворює структуру тринітарної взаємності. Коханці єдиносутні як люди, але різні як чоловік і жінка, взаємодоповнюючі та відкриті до дитини. Кожен елемент цієї структури є онтологічно значущим. Одностатеві еротичні стосунки відтворюють лише момент єдності, але усувають взаємодовнюючі відмінності, через які ця єдність стає плідною і виходить за межі замкненого самоповторення. Такі стосунки схожі на модалістську єресь, де Бог є не Трійцею, а єдністю без внутрішньої диференціації, безликим монізмом.
Тіло, як ми зауважили, є мовою існування особистості. Усяка мова має граматику, яка визначає що є висловлюванням, а що є шумом, набором літер. Тілесний само-дар у еротичній любові має граматику відмінності того, що дається і приймається взаємно. Чоловік дає те, чого не має жінка, і приймає те, чого не має він, і навпаки. Еротична любов між чоловіком та жінкою є повним висловлювання у мові тіла. Еротичні стосунки між двома особами тієї самої статі є спробою висловитися мовою тіла без граматики відмінності, що неможливо. Це навіть не хибне висловлювання, а відсутність висловлювання. Содомія прагне відтворити мову тілесного само-дару без тієї граматики відмінності, яка робить тілесну мову можливою. Одностатевий Ерос, усуваючи граматику відмінності, замикається в онтологічному соліпсизмі. Це спроба знайти “Ти” у власному віддзеркаленні, що з погляду юнґіанської психології є відмовою від інтеграції справжньої Інакшості (Аніми/Анімусу) і проекцією Его на ідентичне.
За Рене Жирардом, конфлікт і насильство виникають там, де зникає диференціація. Коли особи стають ідентичними, вони перетворюються на “міметичних двійників”, чиє суперництво є абсолютним, бо їм нічим поділитися. Максимальна схожість породжує максимальне міметичне суперництво. Статева відмінність є принципом єдності без дзеркальної симетрії та запобіжником найнебезпечнішого міметизму між тими, хто є максимально подібними. Чоловік і жінка є достатньо єдиним (жінка створена із ребра чоловіка), щоб бути взаємно прозорими, і достатньо різними, щоб не бути суперниками у дзеркальному міметизмі, що є онтологічно елегантним рішенням проблеми відносин без суперництва. Будучи єдиносущними (одна природа), вони є радикально іншими (асиметрія іпостасей). Ця “архітектура” усуває дзеркальне суперництво, оскільки їхній союз побудований на взаємодоповненні (комплементарності), а не на симетрії. Усунення цієї відмінності неминуче робить еротичні стосунки замкненими у віддзеркаленні власного Я у подібному до себе.
Еротичні стосунки між двома особами тієї самої статі усувають запобіжник міметичного суперництва. Два чоловіка або дві жінки у еротичних стосунках є максимально подібними, а тому найбільш схильними до міметичного суперництва. Статистичні дані про нестабільність подібних стосунків є невипадковими та передбачуваними.
Еротична любов між двома особами тієї самої статі є замкненою, оскільки вона не може бути відкритою до третього у тому самому онтологічному сенсі, як любов між чоловіком та жінкою відкрита до дитини. Через сім’ю чоловік і жінка виходять за межі свого “Я-Ти” у третю іпостась, у дитину. Дитина є живим втіленням стосунків між чоловіком і жінкою, буквально їхньою взаємністю, яка стала окремою особою. Вона не є ані чоловіком, ані жінкою, але вона є обома одночасно, диференційованими у новій особистості. Содомія ж є діадою без тринітарної відкритості. Це не лише біологічна неплідність, а онтологічна замкненість, стосунки, що не можуть відобразити повноту тринітарної структури, оскільки їм бракує конститутивного елементу виходу за межі себе у третью особу. Тож проблема “одностатевих партнерств” є не лише моральною чи соціальною. Вона є метафізичною. Сім’я, як союз чоловіка і жінки є тварною іконою того, що буття у своїй сутності є єдністю окремого у любові через відмінність, відкритою до третього. Руйнація цієї форми через уподібнення є актом іконоборства.
Гріх є не просто порушенням заповідей, а руйнацією образу Бога в Людині. Людина, що обирає горизонтальний міметизм замість вертикального, руйнує в собі те, що робить її образом Бога, здатність до відносин без суперництва і привласнення. Історія є простором, де людина або відновлює образ цього відношення, або руйнує його через міметичне суперництво.
Людина зустрічає вічне Ти Бога через конкретні Ти земного існування. Кожне справжнє Я-Ти відношення є прозорим вікном у абсолютне Я-Ти. І навпаки той, хто не здатний до земного Я-Ти, навряд чи здатний і до зустрічі з Богом. Горизонтальне Я-Ти (чоловік-жінка, людина-людина) є іконою та школою буття, конкретним тілесним простором, де образ відношення реалізується у часі та матерії. Іконоборці ніколи не могли знищити реальність, на яку вказує ікона. Вони могли лише зробити її нечитабельною через знищення вказівок на неї. Це відбувається і тепер. Руйнується здатність бачити онтологію. Нажаль, покоління, яке більше не здатне бачити у чоловічому і жіночому нічого, крім взаємозамінних функцій, асиметрії влади та конкуренції, неминуче втрачає доступ до граматики буття. Коли ліберальний прогресивізм оголошує стать і сім’ю “соціальними конструктами”, він намагається скасувати саму матрицю творіння. Людина, яка втрачає здатність читати метафізичний простір через тілесну граматику відмінності, стає глухою до Логосу, не здатною розпізнати Бога як Абсолютне Ти, оскільки знищила горизонтальну школу цього розпізнання.
Джерело:
