Гомосексуалізм: визначення та історія зміни поняття

З кінця ХХ століття ставлення багатьох країн до такого явища як гомосексуалізм кардинально трансформується. На зміну періоду, коли до гомосексуалістів застосовувалися каральні дії в більшій частині світу, прийшов час майже цілковитого сприйняття даного способу життя і зведення його до розуміння норми. На зміну переконанням, що гомосексуальність є важкою патологією, приходять твердження, що це є одним із проявів сексуальності людини. Рух за легалізацію гомосексуалізму призводить до того, що в 1973 р. в Америці він зникає з переліку захворювань МКХ-10.

До 60-х років ХХ століття гомосексуалізм розглядався лише як відхилення. Однак після так званої “сексуальної революції” ставлення до сексуальності було повністю змінено. Такий кардинально різний підхід до питання змушує науковців звертатися до пошуку істини. Тим більше, що відчутний сильний тиск з боку ЛГБТ та феміністського політичних рухів,  відбуваються активні спроби політизувати це питання. Адже від наукових досліджень залежить не лише розвиток науки (психології, сексології), але й сфера суспільного, національного здоров’я.

Згідно з ухвалою Американської Асоціації Психіатрії (ААП)  у 1973 році був виключений з переліку психічних порушень. Саме в цей час вводиться новий термін — “порушення сексуальної орієнтації”. Він був створений для осіб, що не приймають свою гомосексуальність. У третьому виданні (DSM III) 1980 р. відбулася заміна останнього терміну на “его-дистонічну гомосексуальність”. За ним гомосексуалісти, які сприймають свою ідентичність, не мають розладу, в той час як особи, які не сприймають своєї гомосексуальності, мають розлад. У 1987 р. всі форми гомосексуалізму, включаючи его-дистонічну гомосексуальність, були остаточно видалені з DSM.

Трохи згодом, у 1991 році, слідом за рішенням Американської Асоціації Психіатрії, гомосексуалізм зник і з переліку захворювань Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я (ВООЗ).

Результати останніх наукових досліджень з питань генетичного впливу на формування сексуальної орієнтації, які були проведені через майже 50 років після видалення гомосексуалізму з переліку психічних захворювань АПА, були опубліковані наприкінці серпня 2019 року на сторінках журналу Science [1]В дослідженні брали участь близько 470 000 осіб з США та Великобританії. Вивченню піддалися генетичні дані, отримані через британський Biobank та американської біотехнологічної компанії 23andMe. Підсумком дослідження було твердження, що генетичну основу одностатева орієнтація має, проте знайти конкретні варіанти генетичного впливу, які могли би стати справжньою основою для розуміння біологічних передумов формування гомосексуальності, науковці не змогли.  Багаторічна праця з дослідження генетичного впливу на сексуальні вподобання відносно статі на сьогодні не має наукового підтвердження.

Гомосексуалізм, як явище, відоме ще з давніх часів, проте сам термін виник лише у 1869 році, в листі, написаному німецько-угорським письменником Каролем Марією Кертбені, який підписував свої праці “лікар Бенкерт”,  до міністра юстиції Німеччини (“Homosexualitat”).

Термін “гомосексуальність” походить від поєднання двох слів: грецького homos – “той самий”, однаковий і латинського sexus – “стать”.  Ця специфічна сексуальна поведінка проявляється в тому, що суб’єкт, який може бути як чоловіком, так і жінкою,  отримує задоволення від статевого акту з представниками своєї статі. При цьому статева ідентичність гомосексуала відповідає біологічній статі, він має правильне самоусвідомлення, однак відчуває потяг до представників своєї статі.

Ще одним терміном, що характеризує статеві відносини між представниками однієї статі, є педерастія. Цей термін застосовувався набагато раніше, ніж гомосексуаліст. Слово педерастія походить від грецького слова pais (“хлопець”) та erastes (“коханець”). Г. Кочарян пише, що в період Відродження цей термін застосовувався в розумінні статевих взаємовідносин між чоловіком і хлопцем [2, с.13-14]. Oxford Compact Edition (1971) дає таке визначення: “Педераст — людина, яка практикує анальний зв’язок, особливо з хлопцем”. На думку Брокгауза і Ефрона: “Педерастія, мужоложство — вкрай розповсюджене з давніх часів збочене задоволення статевого  почуття… Різноманітні витончені форми педерастії відомі під більш широкою назвою гомосексуалізму та уранізму”.

Поняття гомосексуалізму протягом історичного часу вкладалося в різні терміни. Серед них: збочення статевого почуття, сексуальна психопатія, содомія. Використання терміну протилежно направлене сексуальне почуття було запропоноване Карлом Вестфалем у 1870 р, моральне божевілля – англійським психіатром Джеймсом Каулз Причардом.

Жіночим варіантом терміну педерастії, який означає статеві стосунки між особами жіночої статі, є гінерастія.

Сучасна сексологія виділяє такі види гомосексуалізму: педерастія (анальний гомосексуальний статевий контакт), ефебофілія (сексуальний контакт між зрілим чоловіком і підлітком), лесбійська любов (жіночий гомосексуалізм), корофілія (сексуальний контакт між зрілою жінкою і дівчиною). Серед синонімів відносно жіночого гомосексуалізму називають сапфізм (від імені Сапфо, давньогрецької поетеси, яка жила на острові Лесбос  у VI ст. до н.е. та оспівувала цю форму кохання) і трибадію; для обох статей – інверсія.

Партнери при гомосексуальних контактах виконують різні функції. В залежності від того, яку функцію виконує особа, вона може бути активним чи пасивним партнером.

Активний партнер — гомосексуальний партнер (як чоловік, так і жінка), що виконує в гомосексуальному контакті чоловічу “активну” роль; активний партнер в актах педикації іноді зветься педикатором.

Пасивний партнер — гомосексуальний партнер (як чоловік, так і жінка), що виконує в гомосексуальному контакті жіночу “пасивну” роль; пасивний партнер в актах педикації іноді зветься патікус або кінеде (поділ гомосексуалістів на “активних” і “пасивних” партнерів досить умовний, оскільки в процесі вчинення сексуальних дій, багато хто з них міняються ролями).

Розглянемо питання: гомосексуальність є патологією чи нормою? Чи впливають біологічні чинники на формування гомосексуальності?

Думки з цього приводу кардинально відрізняються. Ускладнює процес дослідження певна політизація  питання з боку носіїв гендерної ідеології.

Дослідження Альфреда Кінсі часто стають основою для обґрунтування нормальності гомосексуальності. Результати дослідження Кінсі були надруковані в 1948 р. в книзі Sexual behavior in the human male (“Сексуальна поведінка чоловіка”): 48% з опитаних чоловіків мали хоча б один гомосексуальний контакт; 37% з них відчули оргазм і він супроводжувався сім’явиверженням; 25% чоловіків мали декілька гомосексуальних контактів між 16 і 55 роками; 18% протягом, принаймні, трьох років мали однакову кількість гомосексуальних і гетеросексуальних зв’язків; 10% були більш-менш виключно гомосексуальними протягом, принаймні, трьох років між 16 і 55 роками; а 4% були виключно гомосексуальні протягом усього життя, починаючи з юності [4, с.574]. Робити висновки за дослідженням А. Кінсі доволі важко, оскільки він робив наголос на частоту гомосексуальних чи гетеросексуальних контактів, а не на напрямок сексуального потягу. Крім того, вже у 1951 році виникають сумніви щодо об’єктивності проведення дослідження, Американське Статистичне Товариство зробило негативний висновок щодо достовірності даних досліджень. Та зупинити поширення впливу хибного психологічного звіту не змогли [5, с.51]. Були ряд зауважень, що вибірка А. Кінсі не була випадковою та репрезентативною, оскільки досить велика кількість людей, з якими він працював, мали різні сексуальні відхилення.

Етиологія та патогенез гомосексуалізму до кінця невідомий. Є декілька теорій відносно причин виникнення гомосексуального потягу: генетична, ендокринна, неврогенна, нейроендокринна, психоаналітична, внутрішньоутробна, кондиціональна.

На думку Зигмунда Фройда, гомосексуальність є психічним розладом статевої ідентичності, яка “виникла через застій у сексуальному розвитку”. Донька Зигмунда Фройда, Анна Фройд, ввела поняття “репаративного стимулу”, що є базою для репаративної терапії. Вона запевняла, що гомосексуальний акт є нічим іншим, як спробою чоловіка ідентифікувати себе з чоловічістю.

У вітчизняній науковій літературі гомосексуалізм відноситься до порушень статевого розвитку й орієнтацією за статтю.

Саричев, Устенко, Сонник [3, с.21] виділяють з найбільш поширених гіпотез і теорій походження гомосексуалізму такі:

  • гіпотези і теорії ситуаційної обумовленості і навчання (гомосексуальні контакти з ровесниками, гомосексуальне розбещення, наслідки випадкових і тимчасових гомосексуальних контактів);
  • гіпотези і теорії середовищної зумовленості (сімейна — материнська гіперопіка, негативно сприймаються батьки, негативний досвід контактів з братами і позитивний з сестрами, обізнаність з чоловічою оголеним тілом і відсутність такої стосовно жіночого тіла; професійна; спосіб життя);
  • теорія замісної обумовленості (наприклад, гомосексуальні контакти в ізольованих чоловічих колективах – в інтернатських закладах, в місцях позбавлення волі, у військових навчальних закладах і військових частинах, монастирях і теологічних навчальних закладах тощо);
  • гіпотеза особистісної зумовленості (наприклад, страх сексуальної невдачі, складнощі у власній статевій ролі/ідентичності, нарцисичний розвиток особистості, проблеми у налагодженні контактів з протилежною статтю, сексуальна “втеча” при невдалих сексуальних контактах з протилежною статтю тощо);
  • гіпотеза фантазійної обумовленості (наприклад, під впливом порнографії або супутніх мастурбації фантазій гомосексуального характеру);
  • гіпотези і теорії біологічної зумовленості (конституційна, генетична, органічного ураження головного мозку, нейроендокринна, ендокринна, антропологічна, пренатальна, філогенетично-ембріональна).

Усі теорії походження гомосексуальності можна поділити на біологічні та психологічні. Навколо біологічної зумовленості сконцентрована головна дискусія.

Генетична теорія визначає гомосексуальність вродженим явищем і пов’язує її з дією одного або декілька генів.

У 1992 р. Річардом Піллардом і Джей Майклом Бейлі в Університеті Бостона були проведені генетичні дослідження жіночої гомосексуальності. Висновком дослідження стало твердження, що сексуальна орієнтація жінок зумовлена спадковістю наполовину. Вчені вважають, що, народжуючись з певними схильностями, людина за допомогою життєвого досвіду формує гетеросексуальні або гомосексуальні переваги.

Результати генетичних досліджень, які були опубліковані в журналі Science у 2019 році та  про які згадувалося раніше, показали, що одного гену гомосексуалізму однозначно немає. Це дослідження ставить під сумнів генетичну теорію, хоча і не заперечує наявності генетичних впливів. Тим не менш, тепер можна стверджувати, що генетичного фактору, за яким можна передбачити гомосексуальність людини, не існує.

Згідно нейроендокринної теорії, гомосексуалізм є наслідком порушень процесу статевої диференціації мозку в пренатальному періоді. При введенні естрогенного препарату у фемінізованих чоловіків-гомосексуалів були виявлені реакції жіночого типу, а в деяких жінок-гомосексуалів – чоловічого типу. У контрольній групі такі явища не спостерігалися. Це говорить про неповноцінну маскулінізацію мозку гомосексуальних чоловіків і його часткову маскулінізацію у гомосексуальних жінок. Причиною цього можуть бути  перекручення чутливості гіпоталамуса до гормональних впливів. Патологія ж перинатального періоду може тягнути за собою і порушення ендокринного забезпечення сексуальних функцій.

Отже, нейроендокринна та ендокринна теорії взаємодоповнюють одна одну. Більшість науковців притримуються думки, що ці теорії висвітлюють підґрунтя для перекручень статевої самосвідомості та не можуть бути однозначною причиною формування гомосексуального потягу. Нейроендокринне забезпечення є лише енергетичним компонентом лібідо.

Як стверджує Г. Кочарян [6, с.26-29], останнім часом, особи, які мають сексуальний потяг до осіб своєї статі, майже не звертаються за допомогою до сексопатологів, оскільки МКХ-10 не розглядає гомосексуалізм як патологічний стан. Виникає певний парадокс. Оскільки сексуальна орієнтація не розглядається як розлад, то, якщо особа бажає позбавитися цієї орієнтації, то це говорить про наявність певної анормальності людини.

Далеко не всі сексологи та сексопатологи розділяють подібний погляд. Існує ряд відомих клінічних сексологів, які не вважають гомосексуалізм нормою. Серед них, професора: В.В. Кришталь, Г.С. Васильченко, А.М.Свядощ, С.С. Лібіх.

С.С. Лібіх пише, що часто виникає питання щодо терміну “сексуальних меншин” [7, с.26-41]. Він категорично заперечує, вважаючи цей термін вкрай невдалим, оскільки кількісне співвідношення в цьому випадку є недоречним. На його думку, правильно відносити цих осіб до тих, у кого є одна з парафілій, яка раніше визначалася як статеве відхилення, а теперішній час трактується як альтернативна форма статевого спілкування.

Г.М. Кожина, Н.В.Георгієвська, І.В.Лещина, В.Є.Кришталь [8, с.45] визначають поняття неправильної психосексуальної орієнтації як порушення спрямованості статевого потягу і форм його реалізації, яке називається також статевими збоченнями, сексуальними перверсіями або парафіліями. Розділяють істинні перверсії і перверсні тенденції.

Визначають декілька форм гомосексуалізму.

Гомосексуалізм, який сформувався внаслідок трансформації статевої ролі та передчасного психосексуального розвитку. У такій формі гомосексуальних зв’язків людина відіграє для свого партнера роль протилежної статі. Чоловіки беруть на себе жіночу функцію, можуть виглядати і поводити себе жіночно. При статевому акті приймають здебільшого пасивну жіночу роль. Їхні манери та поведінка стає більш фемінною. Жінки, навпаки, є більш маскулінними. Виконують у стосунках чоловічу роль. Більш агресивні та наполегливі.

Форма гомосексуалізму, яка сформована без трансформації статевої ролі на фоні передчасного психосексуального розвитку, часто характеризується гіперрольовою поведінкою. Сексуальний потяг виникає рано, у хлопців спрямований на хлопців, а в дівчат – на дівчат.

Більш м’якою і менш вираженою є форма гомосексуалізму, яка формується на фоні затримки психосексуального розвитку. Вона є найбільш піддатливою до терапевтичної корекції, оскільки при цьому не порушується сутність особистості. Гомосексуальний потяг після перших проявів може певний час бути компенсований за допомогою занять спортом, творчістю, занятістю. Досить частими є випадки гомосексуальних контактів на фоні регулярного гетеросексуального статевого життя. Але, частіше, згодом один із потягів стає провідним, а інший – редукується. Причиною розвитку одностатевого потягу може бути вплив середовища та порушення спілкування з особами протилежної статі. Також несприятливим фактором для розвитку гетеросексуальних контактів стає негативний виховний вплив щодо осіб протилежної статі, коли батьки чи вихователі формують до осіб протилежної статі неприязне відношення. Або вони спостерігають це на прикладі відносин найближчих для себе людей. Якщо мама дівчини відчуває огиду до чоловіків внаслідок власного негативного досвіду, то це ставлення може сприймати дитина, формуючи подібне відношення до осіб протилежної статі.

Крім того, потрібно відрізняти гомосексуальний потяг і гомосексуальну поведінку. До того ж, не всі особи, які відчувають потяг до осіб своєї статі, приймуть його та будуть мати гомосексуальні зв’язки. Тих осіб, які не приймають свій гомосексуальний потяг називають его-дистоніками.

Отже, питання гомосексуалізму не є до кінця вивченим і потребує додаткових наукових досліджень. Неоднозначним є розуміння причинно-наслідкових зв’язків щодо формування гомосексуального потягу людини. Спроби знайти підтвердження теорії генетичного впливу і довести незворотність формування сексуальної орієнтації збурюють розуми.

Водночас, викликає занепокоєння ідеологізація та політизація питання дослідження гомосексуалізму, відчайдушні спроби унормувати цей спосіб життя і заборонити будь-який вплив з метою зміни сексуальної орієнтації. Розуміючи, що заручниками можуть стати людські долі, наука повинна надавати достовірні результати досліджень. Виключення гомосексуалізму зі списку патологічних станів, заборона в ряді країн і деяких штатах США репаративної терапії, яка є сукупністю методик, спрямованих на зміну гомосексуальної орієнтації на гетеросексуальну, є утиском прав пацієнта визначати орієнтири для свого лікування та формувати вільно своє майбутнє відповідно до своїх переконань.

Список використаних джерел:

  1. https://science.sciencemag.org/content/365/6456/869/tab-pdf
  2. Г.С. Кочарян Греческая любовь: пройди тест на гомосексуальность/ Г.С.Кочарян. — М.: Эксмо, 2009.
  3. Саричев Я.В., Устенко Р.Л., Сонник Є.Г. Сексуальні девіації. Судова сексологія (для студентів вищих медичних навчальних закладів), Полтава, 2018.
  4. И.С.Кон Лики и маски однополой любви. Лунный свет на заре. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Астрель: АСТ, 2006.
  5. Кубі Габріела Глобальна сексуальна революція: руйнування свободи в ім’я свободи. — Т.:Мандрівець, 2018.
  6. Кочарян Г.С. Об изменениях в обращаемости за сексологической помощью (анализ современной ситуации) // Сексология и сексопатология. – 2003. – № 6.
  7. Либих С.С. Сексуальное здоровье человека // Руководство по сексологии / Под ред. С.С. Либиха. – Санкт-Петербург, Харьков, Минск: Питер, 2001.
  8. Робочий зошит для самостійної роботи студентів медичного факультету з курсу «Основи сексології та сексопатології» / упоряд. Г.М.Кожина, Н.В.Георгієвська, І.В.Лещина, В.Є.Кришталь. – Харків:ХНМУ, 2018.
  9. Шелыгин К.В., Тахтарова Е.П. Сексология: учебное пособие / под ред. П.И. Сидорова. — Архангельск: Северный государственный медицинский университет, 2006.
  10. Чуприков, А. П. Нормальна та кримінальна сексологія : підруч. для студ. вищ. навч. закл. / А. П. Чуприков, Б. М. Цуприк. — К. : ДП «Вид. дім «Персонал», 2011. — 252 с.

Автор: Марія Єршова, педагог, психолог