Уроки історії: напади на Церкву через століття

фото – https://www.pngwing.com

Нещодавно в соціальних мережах був поширений допис про відвідування церкви випускниками однієї зі шкіл Київщини. Автор допису грубо в негативній формі описав дану подію, відмічаючи «темне середньовіччя» школи, її вчителів і директора. Завершив допис закликом перестати ходити до церкви «годувати попів».

Дана проблема невігластва щодо високої культури Середніх віків та християнських підвалин становлення України як держави підштовхує до занурення в історію та віднаходження подібних прикладів нападів на Церкву.

Сьогодні стало модним лаяти «дрємучий совок» і називати себе лібералом. Проте ідеологічно совєтський (соціалістичний, комуністичний) і сучасний ліберальний режим є спорідненими, оскільки за основу мають вчення Карла Маркса та Фрідріха Енгельса. І передусім з позиції нападів на Бога, Церкву, релігію. «Релігія – опіум для народу» – гасло, перенесене з «печерного совка» ХХ століття в «продвинутий лібералізм» ХХІ століття. Тому авторам нападів на християнство в Україні сьогодні варто бути чесними з собою й оточуючими, розібратися в термінах і поняттях. А ще краще – почитати історію впровадження радянської ідеології в Україні та вивчити причини поразки цього великого соціального експерименту.

Історія повторюється. Століття тому в Україні розгорнулася масштабна кампанія комуністів зі знищення всього українського як «темного буржуазного націоналістичного», що загрожувало розбудові «світлого інтернаціонального соціалістичного». До першої категорії потрапили: українська мова, культура, традиції та її носії – селяни й українська Церква.

«Потужна державна пропагандистська машина вустами лекторів і партійних чиновників розтлумачувала численні партійні документи, у яких релігія оголошувалася першопричиною багатьох негативних суспільних явищ, а атеїзм – єдино правильною системою поглядів, яка звільняє людину від помилок і забобонів, утверджує науковий погляд на природу і суспільство. У таких умовах радянської дійсності пересічний українець, який пережив лихоліття репресій, голодоморів, війни, жадав добробуту, стабільності, зростання сходинками соціальних ліфтів. Не останньою умовою цього було сповідування атеїзму, тобто відкидання релігійних уявлень і релігії в цілому» [1].

Разом із реалізацією «теорії двох культур» ЦК ВКП(б), згідно з якою українська селянська культура проголошувалася відсталою, а російська пролетарська міська – високою, відбувалися трансформації в духовній сфері – формувалося атеїстичне ставлення пролетаріату. Ідеологія більшовиків спиралася на Марксовому вченні «войовничого атеїзму». Ідея Карла Маркса боротьби з релігією «мала чітку соціальну спрямованість». Лідер російського більшовизму В. Ульянов-Ленін вважав ці міркування «…наріжним каменем усього світобачення марксизму щодо питання про релігію». Будучи прагматиком, націленим на формування ідеології політичної партії, котра мала захопити владу, В. Ленін із інтелектуальних досягнень європейських філософів обрав лише тезу про «радикальний атеїзм». Для В. Леніна та його оточення «насилля – це інструмент влади» [1].

«Риторика директив і постанов партійно-урядових органів перших років радянської влади та їх втілення в життя підтверджують доктринальний класовий характер богоборчої політики. Держава спробувала одночасно ліквідувати Церкву, дискредитувати її в очах віруючих як експлуататора, контрреволюційну антинародну силу і нав’язати атеїстичний світогляд найширшим суспільним верствам. Більшовики надто спрощено дивилися на перспективу побудови безрелігійного суспільства. Вони недооцінювали глибину вкоріненості традицій віри, вважаючи, що цілком достатньо революційної волі та енергії пасіонарної меншості на теренах постімперського простору, щоб за допомогою декретів і постанов швидкими темпами досягти мети» [1].

Комуністи надавали перевагу «червоному терору», паралельно проводячи широкомасштабну антирелігійну пропаганду.

«Антирелігійна пропаганда 1918 – початку 1920-их рр. в українському суспільстві характеризувалася яскраво вираженим лівацьким екстремізмом і викликала протестні настрої замість атеїстичних переконань. У численних тезах доповідей, матеріалах для агітаторів наголошувалося на класовій та експлуататорській суті Церкви, «яка піддавала анафемі борців за народну справу». Остання теза знайшла свій розвиток у контексті боротьби з голодом 1921–1923 рр.: «Священики діють заодно з білогвардійцями (…), повсюди є натхненниками різних банд, які руйнують наше господарство». Їх звинувачували в саботажі кампанії вилучення церковних цінностей. Визначивши, що «на Україні масове поширення релігійності має значення головної опори несвідомої культурної контрреволюції», агітпроп закликав вести пропаганду у двох напрямах: «Проти церкви і духовенства – з одного боку, проти всіх форм релігійної свідомості – з іншого» [1].

«На практиці атеїстичні цінності нав’язували брутально. Антирелігійні заходи часто супроводжувалися крайнощами, які призводили до зворотних, неочікуваних для більшовиків результатів. Пропаганда губилася в адмініструванні й беззаконні. У 1921 р. ЦК КП(б)У надіслав радянським і партійним органам на місцях директиву під грифом «таємно», у якій змушений був визнати, що «заходи проводилися без достатньої обережності й підготовленості», тому вони не завжди мали позитивні результати. Кричущі факти повідомляли органи ВУЧК з місць, де, наприклад, з риз, вилучених з ліквідованого монастиря, незаможники шили штани, у костьолі відкрили більярдну, під час богослужінь або вінчань комсомольці влаштовували під вікнами храму галас і «кошачі концерти», публічно спалювали ікони, нетверезі активісти посеред вулиці чіплялися до віруючих, вимагаючи «сповіді», заходили до церкви під час служби і вимагали від священика забиратися геть зі села тощо. Подібні приклади були типовими для всіх губерній України. Комсомольцям навіть заборонялося без санкції місцевих партійних органів ініціювати масштабні антирелігійні заходи. У 1924 р. ЦК КП(б)У не вперше змушений був визнати, що «підвищену релігійність» спровокувало «викривлення лінії партії в церковній політиці і антирелігійній пропаганді», у такому вигляді вона є «хуліганством і головотяпством» [1].

«Силовий натиск на Церкву чинили в контексті загального спрямування політики Й. Сталіна та його оточення на ліквідацію окремих соціальних груп, які, на їх думку, заважали соціалістичній перебудови економіки країни. Напередодні колективізації політична ситуація в українському селі була надзвичайно напруженою, а «соціалістичні перетворення» відбувалися дуже повільно. Й. Сталін та його оточення були впевнені, що причиною такого становища є «дрібнобуржуазна стихія», керована місцевими куркулями та духовенством. Водночас обережніші партійні чиновники вимагали від агітаторів розуміння того, що «для селянських мас релігія заміняє майже всі форми культурної свідомості та побуту», пряме ж «руйнування релігії озлоблює маси», «допомагає утвердитися в думці про радянську владу як владу антихриста». Наруга сільських активістів над релігійними віруваннями боляче зачіпала як внутрішній психологічний світ селянина, так і святі символи (ікони, хрести, церковні будівлі, священні могили)» [1].

Поразка комуністів у тотальній трансформації християнської України в атеїстичну сприяла виробленню «радянської релігії» та створенню «релігійних замінників»: возвеличення партії, культ особи Сталіна; поклоніння “трійці лідерів” Марксу, Енгельсу, Леніну; мавзолей Леніна; партійні збори тощо. Міфотворчість та політична пропаганда радянського режиму деформувала свідомість українців на багато поколінь.

«Незважаючи на те, що широкомасштабні антирелігійні та антицерковні кампанії, проведені в Україні більшовицькою партією та радянською державою на початку 20-х років, мали досить суттєві наслідки, однак очікуваного перелому на антирелігійному фронті не було досягнуто. Релігія залишилась основою світогляду переважної більшості населення. Все це зумовило виступ Й. Сталіна у грудні 1927 р. на XV з’їзді ВКП(б), після якого 30 червня 1928 р. з’явилася резолюція «Про релігійний рух і антирелігійну пропаганду», в якій наголошувалося на необхідності посилити наступ проти релігії. Уже в 1928 р. антирелігійна кампанія в Україні набирає нових обертів: йде масове закриття монастирів, храмів, вилучення церковного майна, широкомасштабні репресії проти духовенства» [2].

Церкви спалювали, підривали, руйнували. Духовенство переслідували, арештовували, розстрілювали. Відома практика використання церков, соборів, храмів, монастирів для клубів.

«Перетворення храмів на «культурні установи» початково здійснювали переважно в містах та селищах міського типу, районних центрах, у робітничих населених пунктах. Таку практику було апробовано вже в першій половині 1920-х років. Вона супроводжувалася насадженням ідеологізованих культів: урочистими зборами, виголошенням доповідей, виконанням «Інтернаціоналу», масовими гуляннями, «комсомольськими обрядами» тощо. Згодом подібні сценарії поширилися й у сільській місцевості. Трансформація об’єкту реальності тягне відповідну трансформацію суб’єкта» [3, с.99].

«Відтак варто наголосити, що йдеться не лише про моральні збитки, про руйнацію храмів радянською владою не лише як архітектурних споруд, які мали історичну, естетичну чи культурну цінність (серед зруйнованих будівель була значна кількість пам’яток культури, на жаль, безповоротно втрачених). Йдеться також про зміну світоглядних орієнтирів, про руйнування духовного світу українства, його менталітету, сакрального в «храмах душ», культури, побуту, традицій, звичаїв, стереотипів поведінки, хронотипів, сталого й незмінного тощо» [3, с.99].

У 1920-х роках радянський режим розпочав боротьбу з українською духовністю. Минуло століття, історія нападів на Церкву повторюється в нових формах. Але зміст – до болю відомий.

Використані джерела:

  1. Людмила Бабенко. Як українців робили атеїстами: державна політика проти релігії у перші десятиліття радянської влади / https://uamoderna.com/md/babenko-atheism
  2. Тарас Ярослав. Руйнування Української церкви – складова голодоморної стратегії / http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/zlocini-nkvd/rujnuvannaukraienskoiecerkviskladovagolodomornoiestrategiieavtortarasaroslav
  3. Алла Киридон. Руйнування культових споруд (1920-1930-ті рр.): порушення традиційної ритмології простору / http://history.org.ua/JournALL/pro/pro_2013_22/6.pdf

Олеся Горгота, кандидат філософських наук, правознавець