Ґендерна ідеологія: вплив політики у філософії та психології

                                                                                

У статті обґрунтовується політична основа розвитку ґендерної позиції, що перетворює її на ідеологію. Сформована у феміністичному русі, вона впливає на філософію та психологію. Зокрема, у визначенні понять «ґендеру», «ґендерної дисфункції» та в перегляді поняття «стать».

 Актуальність дослідження виходить із тотальності входження ґендерних програм в життя українського суспільства. Освіта, мас-медійний, інформаційний простори, культура й духовність, органи державної влади та місцевого самоврядування, економіка і навіть Збройні сили України – практично всі сфери українського буття охоплені питанням «ґендерної рівності».

Разом з тим, питання повноцінної характеристики «ґендеру» залишається відкритим, не до кінця дослідженим. Підручники, навчальні посібники, публіцистичні статті зарубіжних і вітчизняних авторів (Кіммел Майкл С., О.Кісь, М. Маєрчик, О. Плахотнік, Г. Ярманова, О. Семиколєнова, Т.Марценюк, інші) в Україні дають часткове бачення ґендерної проблематики, виходячи з існування бінарного (чоловік-жінка) ґендеру.

Натомість, розвиток ґендерної ідеології в сучасній Європі та США ще в 80-90-х роках ХХ століття спричинив вихід за межі бінарних визначень, до «різноманіття ґендерних ідентичностей». Про що свідчать праці Джудіт Батлер, Монік Віттіг, Жаклін Роуз, Люс Іриґарей, інших. Дані авторки є представницями феміністичного руху, а також ЛГБТ-організацій, які впроваджують ґендерну політику у філософії, психології, біології та інших науках.

Поняття «ґендеру», визначене у філології як «рід» (чоловічий, жіночий, середній), закорінене у психології як «соціо-культурні ролі» чоловіка/жінки, набуло широкого застосування у феміністичній літературі як заміна поняттю «стать». У новітній, пост-постмодерній філософії «ґендер» вже не має біологічних характеристик, не пов’язаний із сутностями «чоловіка» чи «жінки». Така категоріальна трансформація є наслідком зміни політичних поглядів у феміністичному русі, і аж ніяк не наукових відкриттів.

Про це варто знати сучасним дослідникам ґендеру в Україні, які претендують на наукову загальну значимість та безапеляційне сприйняття.

Джудіт Батлер сама підтверджує, що її теорія є витвором «не просто на основі академічної науки, але й на перетині суспільних течій», до яких вона належить, «у контексті гей- та лесбі-громади на східному узбережжі Сполучених Штатів», де вона жила та відвідувала «багато зустрічей, барів і демонстрацій і бачила чимало різновидів гендеру» [1].

Відомо, що «Квір-нація» (Queer Nation, створена в Нью-Йорку 1999 року анархічна організація прямої дії, котра діяла шляхом вуличних маніфестацій, блокування транспорту, нападів на реакційних політиків та прилюдного визнання власної раніше прихованої гомосексуальності) активно перейняла теорію Батлер. А деякі з її міркувань щодо театральності квір-самопредставлення перегукувались із тактиками «Ект-Ап» (ACT-UP, AIDS Coalition to Unleash Power, створена в Нью-Йорку у 1988 році ліворадикальна організація, яка вимагала прискорення перевірки та впровадження нових ліків, анонімного тестування на ВІЛ та участі самих ВІЛ-інфікованих у створенні відповідної соціальної політики).

Дана теорія використовується в сучасних політичних дебатах з приводу юридичного визнання одностатевих відносин. Дана політика впроваджується на найвищому рівні: ЄС, ООН, ЄСПЛ, тощо.

Політичний тиск феміністок та ЛГБТ-лобі призвів до того, що у 1970-х роках члени Американської Психоаналітичної Асоціації й Американської Психологічної Асоціації шляхом простого голосування виключили гомосексуальність з переліку хвороб.

У своїх працях Джудіт Батлер позиціонує, «якою могла б бути політична діяльність, виходячи з того, що вона не може бути відокремленою від рушійних сил влади, з якої вона створена». Стверджується, що «не існує жодної політичної позиції, вільної від влади, і, можливо, саме ця залежність породжує діяльність як можливе втручання і повну зміну впорядковуючих ладів» [1].

Феміністичний та ЛГБТ-рух маніфестують свої політичні завдання: через тотальне впровадження ґендеру в усі сфери суспільного життя докорінно змінити його порядок. «Називайте це підривом чи якось інакше. Хоча розуміння цього саме по собі не складає політичної  революції, жодна політична революція неможлива без радикального зсуву в уявленні про можливе та справжнє» [1].

За вищевказаним задумом, усі тексти про ґендер сприяють політичному сходженню фемінізму, геїв, лесбійок, трансгендерів. Цьому сприяє сучасна політика неомарксизму («культурний марксизм»), що прагне «соціологізувати» науку, розглядати її як продукт певних соціально-історичних умов.

Відома праця «Гендерний клопіт. Фемінізм. Підрив тожсамості» Д.Батлер є, за визначенням самої авторки, «провокуючим “втручанням” у феміністську теорію», містить «вороже й опозиційне ставлення до деяких форм фемінізму», але текст є «частиною того ж фемінізму» [1]. Деякі положення з «Гендерного клопоту» були переглянуті через власні політичні переконання феміністки. Працюючи з групою політичних активістів (спочатку як член правління, а в 1994-97-ому роках – як голова правління «Міжнародної комісії з прав геїв та лесбійок» – International Gay and Lesbian Human Rights Commission, організації, яка представляє інтереси сексуальних меншин у широкому колі питань прав людини), Батлер переглядає суб’єкт феміністичного руху, надаючи «ґендеру» статус універсальної категорії у своїй «політиці звільнення» («суб’єкт фемінізму дискурсивно створений самою політичною системою, яка має сприяти його визволенню») [1].

Для набуття універсальності суб’єкта пост-фемінізм (квір-фемінізм) закликає до знищення категорії «стать», до руйнування логіки та психологічних категорій, заснованих на цій логіці. Усі психологічні поняття – «его», «індивід», «особистість», тощо – проголошуються ілюзією, що породжує забобон. «Суб’єкт, самість, індивід – всього лише численні хибні поняття, оскільки вони перетворюють уявні єдності на сутності, маючи на початку тільки мовну дійсність» [1].

«Питання “суб’єкта” є вирішальним для політики і, зокрема, для феміністської політики… Недостатньо лише заглиблюватись у те, як жінки могли б бути повніше представлені у мові і політиці. Феміністська критика має також усвідомлювати, яким чином категорія “жінок”, предмет дослідження фемінізму, породжується та обмежується владними структурами, через котрі планується досягти визволення» [1].

Сучасний фемінізм країн ЄС та США висуває політичну проблему визначення терміну «жінка» (феміністичний рух в Україні поки що не виводить це питання на порядок денний, але рухається в цьому напрямку). «“Жінки”, навіть у множині, це не стале позначувальне, схвалене тими, кого намагається описувати і представляти, а радше поняття неоднозначне, місце суперечок, причина занепокоєння“ [1].

Перегляд категорії «жіноцтво» у феміністському аналізі зосереджує увагу на ґендері та відносному аналізові, який він передбачає. Для того, щоб вирішувати політичні завдання, феміністська теорія підриває (поняття «ґендер» є субверсивним, «підривним») сталість первинної тожсамості, аналізуючи політичні можливості як наслідок такої радикальної критики. «Яка нова форма політики виникає, коли тожсамість як загальне підґрунтя більше не стримує дискурс феміністської політики?» [1]

Для такого радикального перегляду феміністська теорія потребує розвитку такої мови, яка по-новому представляє «жінок». «Сама тема жінок більше не розглядається у стійких або незмінних поняттях» [1]. Сфери політичного і мовного «представлення» встановлюють критерій, відповідно до якого формується суб’єкт. Даний критерій визначається як «дискримінація за ґендерною ознакою», що не пов’язано з означеннями статевої ідентичності «чоловік», «жінка». Останніх більше не існує в новому дискурсивному полі.

У пошуках універсального фундаменту фемінізму Джудіт Батлер приходить до критики патріархату як механізму ґендерного пригноблення у певних культурних контекстах. Вони слугували для віднайдення «прикладів» та «ілюстрацій» універсального принципу, який припускався від початку феміністичного руху. Проте «цей різновид феміністських роздумів зазнав критики за свої намагання колонізувати і пристосувати не-західні культури, аби обґрунтувати гранично західні поняття пригноблення… Нагальна потреба фемінізму встановити всезагальність патріархату задля підкріплення власних претензій на спроможність до представництва інколи спричиняла спрощений розгляд категоріальної або удаваної універсальності структури панування, придатної до створення спільного для всіх жінок досвіду пригноблення» [1]. У зв’язку з цим спостерігається дроблення всередині фемінізму й опір фемінізмові з боку жінок, на представлення яких претендує феміністський рух.

За словами Джудіт Батлер, «це має іронічний наслідок – феміністським цілям загрожує провал за випадку відмови враховувати установчі сили власних представницьких заяв… Задовольняючи вимогу представницької політики визначити сталий суб’єкт, фемінізм ризикує вдатися до цілком хибної репрезентації жінок» [1].

Звідси, політичним завданням феміністського руху стає не відмова від представницької політики, а перегляд правових структур мови і політики. «По суті, вирішальною точкою відліку, за виразом Маркса, є історичне теперішнє. А завдання ж полягає у тому, щоб всередині цієї заданої структури сформулювати критичний аналіз категорій тожсамості, що їх сучасні правові структури породжують, оприроднюють і непорушно закріплюють» [1]. Такою категорією тожсамості стає «ґендер», що, згідно зі стратегією фемінізму, має бути оприродненим і непорушно закріпленим.

Визначаючи що є «ґендером», виходимо з розколу суб’єкту фемінізму, з розрізнення між статтю і ґендером: «ґендер не є  причиновим наслідком статі або ж закріпленим на вигляд, як стать» (Джудіт Батлер). «Доведене до логічної межі, розрізнення стать/гендер передбачає цілковитий розрив між статево означеними тілами та культурно побудованими ґендерами. Навіть на мить припустивши постійність статевої бінарності, не можна стверджувати, що конструкт “чоловіки” буде стосуватися винятково чоловічих тіл, або конструкт “жінки” – витлумачувати тіла винятково жіночі. Більше того, навіть якщо за своєю морфологією і будовою статі виявляться бінарними (у подальшому з’ясується, що і це небезсумнівно), нема причини припускати, що такими ж бінарними мають лишатися і ґендери… Коли теорія розглядає побудованість ґендеру як цілковито незалежного від статі, сам ґендер стає безпричинною вигадкою, з тим наслідком, що як чоловік і чоловіче/маскулінне, так і жінка і жіноче/фемінне можуть позначати жіноче тіло так само легко, як і чоловіче» [1].

Із появою ґендеру розпочинається період, який Джудіт Батлер називає «постфеміністським», в якому відбувається «докорінне переосмислення онтологічних конструктів тожсамості всередині політичної практики фемінізму, аби розробити представницьку політику, яка змогла б відродити фемінізм на інших засадах. З іншого боку, можливо, настав час звернутися до радикального критичного аналізу, який намагається звільнити феміністську теорію від необхідності вибудовувати єдину або незмінну основу» [1].

Поняття ґендеру формує новий вид феміністської політики, «який заперечив би саме уречевлення гендеру та тожсамості, такого виду, який прийматиме мінливу модель тожсамості за одночасно методологічну і нормативну передумову, якщо не за політичну мету» [1]. Таким чином категорія «ґендеру» позбавляється сталих, однозначно, раз і назавжди визначених характеристик, набуває атрибутів процесу, стану, почувань особи протягом життя, а також стає політичною маніфестацією осіб з ґендерною дисфункцією (порушення статевої ідентичності). Власне, сама ґендерна дисфункція перестає бути хворобою, стає політичною претензією рівності прав, політичним тиском у різних наукових дослідженнях.

Відомий американський психотерапевт Джозеф Д. Ніколозі у своїх працях неодноразово підкреслював крайню заполітизованість теми ґендерної дисфункції. «Представники гей-лоббі та спеціалісти, які їх підтримують, заявляють, що гомосексуальність може бути тільки вродженою, а це диктує необхідну відмову від репаративної терапії і навіть її заборону. Як пояснюють представники ЛГБТ-організацій, дана терапія не лише некорисна, але, більше того, завдає великої шкоди організму» [2, с.22].

1973 року гомосексуальність була видалена з Діагностичного й статистичного довідника з психічних порушень США (Diagnostic and Statistical Manual of Mental Disorders). Пізніше гомосексуальність була вилучена також зі списку психічних порушень Міжнародної класифікації хвороб 10-го перегляду (МКБ-10), яка почала входити в обіг в державах-членах ВООЗ з 1994 року. Це рішення було прийняте шляхом голосування (!!) з мінімальною перевагою на користь гей-лобі. Як зауважує психолог, рішення, прийняте в США (також через голосування), так само як і рішення щодо МКБ-10, не базувалось на яких-небудь наукових доказах, а було соціально демотивованим (потужний політичний тиск феміністських та ЛГБТ організацій, застосування методики «Вікно Овертона», тощо). Джозеф Ніколозі відмічає, що «з медико-біологічної точки зору довести нормальність гомосексуальності неможливо, за це можна лише проголосувати» [2, с.23].

Крайня політизація даної теми знайшла своє відображення у висловлюваннях, згідно з якими конверсійну терапію ставлять в один ряд зі спробами змінити расову та національну приналежність. Тобто, феміністський та ЛГБТ рух вважає гендерну дисфункцію такою ж вродженою рисою особи, як раса, а всіх, хто вважає інакше, називають гомофобами. Тих, хто вважає, що можливо вилікувати порушення статевої ідентичності, ставлять в один ряд із расистами, антисемітами, ксенофобами.

Як відмічає Джозеф Ніколозі, «такі спроби не можуть бути визнані адекватними, оскільки питання про нормальність чи повноцінність якої-небудь раси або національності та позбавлення від ознак расової чи національної приналежності не може підійматися з огляду на його абсурдність» [2, с.23].

Прагнення офіційно заборонити репаративну терапію, дискредитувати психологів, які її застосовують, суперечить засадничим принципам лібералізму. «Дійсно, гомосексуаліст, який страждає від своєї хвороби й бажає від неї позбавитися, має право на отримання відповідної допомоги, оскільки в протилежному випадку це є порушенням прав людини» [2, с.24].

Також, це суперечить етичним принципам діяльності практичних психологів. Зокрема, Зігмунд Фройд у 1918 році писав про обов’язок психологів: «Ми рішучим чином відмовляємося… перетворювати пацієнта в нашу приватну власність, вирішувати його долю за нього самого, нав’язувати йому наші власні ідеали… на догоду певної філософії. На мій погляд, це насилля над пацієнтом» [2, с.24].

Загальнолюдське визнання, що людство задумано гетеросексуальним, як поєднання чоловіка й жінки, сформоване багатовіковими релігійними та культурними силами. Це потрібно поважати як благоприємний аспект інтелектуальної багатоманітності. Це положення не є ні фобією, ні патологічним страхом. Спроби заперечити чи відкинути його веде до спотворення самої реальності, до ментальної деградації. «Наші тіла говорять нам, хто ми є»: тіло диктує нам, хто ми, і ми не здатні «конструювати» – збирати чи розбирати – іншу реальність, в якій гендерна чи статева ідентичність не збігається з біологією.

Філософія природного права проголошує, що така позиція походить від колективного, інтуїтивного знання, притаманного людству – свого роду природної, інстинктивної свідомості. Це пояснює, чому так багато людей, навіть не релігійних, відчувають хибність конструкту гомо-ідентичності.

Навіть психіатр та атеїст Роберт Спітцер (Robert Spitzer), який зіграв помітну роль у виключенні гомосексуальності зі списку психічних розладів, говорив, що в гомосексуальності «щось не працює». У 2001 році психіатр відмітив, що всупереч загальноприйнятій точці зору ЛГБТ-організацій, навіяній усьому ліберальному суспільству, щодо неможливості лікування гомосексуалізму – деякі клієнти з високою моральною мотивацією здатні до репаративної терапії, після якої показують чудові життєві показники у якості гетеросексуалів.

Прагнення заборонити репаративну терапію суперечить самій ліберальній ідеології, що проголошує присутність будь-яких альтернатив. Так, на конференції NARTH 2004 року доктор Роберт Перлофф (Robert Perloff), колишній президент Американської психологічної асоціації, відмітив, що людина має право обирати бути їй гомосексуалістом чи ні. Це її власний вибір, а не вибір певної соціально-політичної групи (ЛГБТ-організації), рухомої певними ідеологічними інтересами. На його думку, переконувати психотерапевта відмовитися від роботи з клієнтом, який бажає вилікуватися від одностатевого потягу, значить, суперечити духу дослідження, науки, що є непоєднуваним із пошуком істини.

Доктор Ніколас Камінгс (Nicholas Cummings), екс-президент Американської психологічної асоціації, на конференції NARTH у 2006 році відзначив, що залишається прихильником свободи вбору для всіх людей, особливо в тому, що стосується їхнього права обирати цілі для персональної психотерапії. Клієнти повинні мати право на гетеросексуальність.

Сучасний лібералізм дивним чином позбавляє право людини на свободу вибору у питанні статевої ідентичності. Проголошуючи вільний вибір «гендерних ідентичностей» (на сьогодні у країнах ЄС та США їх нараховують більше 300), лібералізм виключає можливість нормалізації, упорядкування статевого, особистісного життя особистості.

У 2006 році конференцію Американської психологічної асоціації зустрічали 50 пікетчиків з колишніх гомосексуалістів, з проханням не забороняти репаративну терапію. Більшість психологів була здивована тоталітарною позицією колег, які піддалися політичним впливам гей-лобі й забороняли надавати психологічну допомогу гомосексуалістам. Проте політика перемогла науку, справедливість, істину.

Так, тогочасний президент АПА Джеральд Кучер (Gerald Koocher) спочатку погодився з тим, що в АПА немає конфлікту з тими психологами, які допомагають людям з небажаним гомосексуальним потягом. Але після засідання Асоціації (2006), під тиском розгніваних гей-активістів, він змінив свою думку.

Джозеф Ніколозі стверджував, що нейтральність науковців шкодить клінічним терапевтам. Він неодноразово наголошував на необхідності захищати точку зору репаративної терапії, яка допомагає людям з порушенням статевої ідентичності. «Чоловікам з небажаним потягом до своєї статі, які прагнуть ствердити свою чоловічу ідентичність, потрібні помічники, союзники, захисники – ті, хто вірять в них, і непорушно стоять на їхньому боці» [2, с.48].

Психолог гідно й без страху, до кінця життя протистояв політичному тиску феміністських та ЛГБТ-організацій. Він наголошував, що не буде відмовлятися від вираження своєї наукової позиції, тоді як гей-аффірмативні терапевти активно просувають власні погляди. Вони проштовхують політику безпеки гей-особистості, але ця програма є поверхневою і провальною. Вони говорять, що почуття гомосексуалістів є «священними», підштовхують їх до здійснення революції в суспільних та церковних інститутах. А переконання людини в тому, що любов протилежної статі є нормою, представляють як «психологічне захворювання – гомофобію». Таке неправомірне застосування поняття гомофобії носить суто політичний, не науковий, характер.

Отже, як бачимо з усього вищенаведеного, феміністський рух висуває нову «теорію звільнення», головним суб’єктом якої є «ґендер». Інтерес фемінізму та ЛГБТ-організацій має суто політичний характер. Тому тотальне просування ґендеру в усі сфери життя суспільства можна сміливо називати політичною ідеологією. Це дає можливість побачити справжні інтенції боротьби за «гендерну рівність», а також відкриває широке поле для дискусій щодо її необхідності взагалі.

Список літератури:

  1. Батлер Дж. Гендерний клопіт. Фемінізм. Підрив тожсамості / Електронний ресурс: http://1576.ua/books/7370
  2. Николози Джозеф Д. Стыд и утрата привязанности. Применение репаративной терапии на практике. Ривне: Дятлик Н., 2018. – 508с.

Олеся Горгота, к.філос.н, правознавець // Наука як рушійна сила ефективного розвитку держави: Зб. наук. праць за матеріалами Міжнародної наук.-практ. конф. до Дня науки (17 травня, 2019р., м. Одеса) / Міжрегіональна Академія управління персоналом. Одеський інститут. – Одеса: Лерадрук, 2019. – 432с. – с.31-43.