Ідейні попередники сучасних ліваків

Сучасні західні ліві врахували досвід Радянського Союзу, тому у своїй риториці не обіцяють встановити «диктатуру пролетаріату». Навпаки! Вони, на перший погляд, виступають проти будь-якої диктатури і за повну свободу. Проте важливо розуміти, що цей «окультурений марксизм», цей «соціалізм із людським обличчям» суть є близнюками злочинного, тоталітарного, комуно-більшовизму і що коріння цих явищ є спільними. Якщо ж, не протидіяти «культурним» ініціативам сучасних марксистів, то наше суспільство доволі скоро буде перетворено в аналог омріяного радянськими марксистами тоталітарного раю із обов`язковими атрибутами: цензура, тотальний контроль за всіма сферами життя, репресії та мережа якогось новітнього ГУЛАГу, де будуть перевиховуватися маскулінні білі гетеросексуальні расисти…
«Дивись у корінь…»
Отже, перефразуючи вислів відомого персонажа «поглянемо у корінь». Що єднає сучасних західних ліваків (від маргиналів, типу анрхістів-антифа, до респектабельних представників парламентських соціалістичних партій) із їхніми колегами із раннього СРСР?
У далекому 1848 році, було видано «Маніфест комуністичної партії» авторства К. Маркса та Ф. Енгельса*, який окреслював загальну мету перед усіма майбутніми комуністами-революціонерами. Метою було руйнування не справедливого капіталістичного суспільства побудованого на засадах експлуатації пролетаріату та побудова, нового справедливого суспільства і відповідно створення нової Людини. Планувалось змести всі старі цінності і впровадити нові. Виходячи з того, що фундаментом старого (не справедливого) суспільства є такі усім зрозумілі цінності як сім`я, батьківщина, приватна власність, релігія – саме вони мали зазнати основного ідеологічного удару.
Експропріація експропріаторів.
Старші громадяни добре пам`ятають тезу комуністів про шкідливу роль приватної власності у справі формування «нової людини» та побудови «світлого майбутнього». Вся історія розвитку комуністичних ідей на 1/6 частині земної суші, була переповнена жахливими прикладами боротьби комуністів із цим «ганебним явищем». Сучасні західні адепти лівої ідеї, не далеко відійшли від своїх радянських колег. «Взять всьо, і поделіть» – гасло однаково актуальне, як для дегенерата Шарікова так і для сучасного активіста Black Lives Matter. Радянські комсомольці, які з ентузіазмом «розкуркулювали класово ворожий елемент» та їх сучасні послідовники – американські «лутери» або неосовкові примати із “ЛДНР”, суть ланки одного ідеологічного ланцюга.
Сім’я.
Першим, після приватної власності, об`єктом атаки радянських марксистів, як і їх сучасних «культурних» колег, стала сім’я. Ось, як про це пише Маркс у «Маніфесті комуністичної партії»: «Знищення сім’ї! Навіть найбільш крайні радикали обурюються цим мерзенним наміром комуністів… Ви, комуністи, хочете запровадити спільність дружин, — кричить нам хором уся буржуазія. Немає нічого смішнішого за високоморальний жах наших буржуа з приводу уявної офіційної спільності дружин у комуністів. Комуністам немає потреби запроваджувати спільність дружин, вона існувала майже завжди»[1].
На початку СРСР більшовики спробували втілити у життя ці сміливі тези «Маніфесту». Прогресивна молодь обстоювала «вільне кохання», активним прихильником якого була відома революціонерка, феміністка Олександра Коллонтай. Саме на цей період (1918-1924 рр.) припадає поширення теорії «склянки води». Зміст якої полягав у запереченні кохання і зведенні відносин між чоловіком і жінкою до інстинктивної сексуальної потреби, яка повинна знаходити задоволення без жодних «умовностей», так само просто, як угамування спраги (зайнятися сексом просто, як випити склянку води). 1920 року Російська Радянська Республіка стала першою країною світу, яка дозволила аборти за всіх обставин. Закінчилося все поширенням венеричних захворювань і швидким закриттям експерименту в СРСР. «Але до Сталіна це була передова феміністична держава»[2, с.13] – бідкаються сучасні прихильниці марксистського фемінізму. Колезі радянських марксистів, Пол Поту, майже вдалося повністю ліквідував такий пережиток як сім’я та шлюб. Червоні кхмери самі призначали чоловіків жінкам і навпаки. Проте, ці та інші сміливі експеременти зазнали провалу і марксистам, після знищення майже половини населення Камбоджі, довелось рятуватись втечею. Зазнали невдачі, також експерименти комуністів, з раннього сексуального виховання дітей. Цей пункт є типовим для сучасних «культурних марксистів». Проте ще у 1919 році, майбутній засновник Франкфуртської школи угорський революціонер, Дьйордь Лукач** (в.о. наркома просвіти Угорської Радянської Республіки), спробував запровадити курс радикальної сексуальної освіти для угорських школярів. Міністр культури Лукач проводив політику, названу пізніше «культурним терором». Він мав намір остаточно зруйнувати «систему буржуазних культурних цінностей та виховання». Угорським дітям проповідували вільну любов, їм розповідали про фізіологію відносин між статями і роз’яснювали архаїчну природу традиційних сімейних відносин в буржуазній державі. Дітям пояснювали відсталість концепції моногамії та реакційний характер релігії, яка позбавляє людину природних задоволень. Їх переконували повстати проти батьківського і церковного авторитетів, ігнорувати традиційну мораль. Лукач хотів переробити буржуазне суспільство, налаштувавши проти нього дітей. Цей заклик до бунту був адресований і жінкам[3]. На щастя для угорців, цей експеримент не протримався і 4 місяців. Владу комуністів було повалено, а сам Дьйордь Лукач втік за кордон.
Руйнуванню інституту традиційної сім`ї, шлюбу сприяли ініціативи більшовиків у справі легалізації гомосексуалізму. Після приходу до влади у Росії, в 1917 році російські послідовники Маркса декриміналізували мужолозство. Екзальтовані петроградські «гомосоціалісти» влаштовували гучні вечірки і навіть костюмовані «весілля». У 1918 році в Петрограді серед оголених демонстрантів з плакатами «Геть сором!» вільно простували лесбіянки.
У 1928 році, СРСР було визнано Всесвітньої лігою сексуальних реформ чи не зразком секс-терпимості. Але молода «країна трудящих» потребувала мільйонів здорових і сильних солдат, які у найближчій перспективі мали понести на багнетах «пожежу світової революції».
Мобілізаційний ресурс, для майбутніх перемог, могла забезпечити лише традиційна родина. Саме тому сім`ю, прагматичні послідовники Леніна, вирішили ідеологічно переформатувати але не ліквідовувати. З приходом Сталіна до влади, у 1929 році, радянська сексуальна революція завершилася, адже вона заважала створенню тоталітарної держави, де сім’я – основна ланка суспільства. У 1934 році стаття за мужолозтво була знов повернута до кримінального кодексу, ініціатором чого, за деякими даними, було ОГПУ*** Щоправда латентні рецедиви раннього радянського «гомосоціалізму», можна було спостерігати протягом всієї історії СРСР, як у творчості радянських художників, скульпторів і поетів, так і у поведінці Генеральних секретарів комуністичної партії.
Саме тому, гасла сучасних гомосоціалістів – «Україна не совок», є, як не дивно, реальним відображенням дійсності. Адже цими гаслами вони визнають свій зв’язок саме із раннім совком, а не із Україною.
Батьківщина та нація.
Другим об`єктом атаки комуністів у «Маніфесті комуністичної партії» стали поняття «батьківщина» та «нація». Карл Маркс нещадно критикував і висміював ці поняття. «Комуністам дорікають, ніби вони хочуть скасувати батьківщину, національність. Робітники не мають вітчизни. У них не можна відняти того, чого в них немає»[1]. Раніше, у 1845 році, в своїй праці «Свято націй у Лондоні», Фрідріх Енгельс зазначав, що «…пролетарі уже завдяки своїй природі вільні від національних забобонів, і весь їхній духовний розвиток та рух по суті є гуманістичним та антинаціоналістичним» і далі добавляє, що саме «пролетарі здатні знищити національні відмінності»[4].
Із самого початку існування СРСР і до розвалу цієї комуністичної «імперії зла», радянські послідовники ідей Маркса та Енгельса боролись із т.зв. проявами «буржуазного націоналізму» (а по факту,нищили національну ідентичність) поневолених народів. Комуністичний режим прагнув перетворити всіх громадян СРСР на одноманітну масу, так звану «радянську людину». Щось подібне спостерігаємо і зараз, коли під тиском ліваків “вчені”, змушені погоджуватися із тим, що рас або статі не існує, а все це є лише “соціальним конструктом”.
Радянські прихильники Маркса, у справі ліквідації національних відмінностей і націй у цілому, використовували широкий спектр нелюдських заходів: денаціоналізація, фізичне нищення національних еліт, масові вбивства носіїв мов через голодомори та депортації. Їх, сучасні колеги пішли дещо іншим шляхом, проте кінцева мета лишається не змінною – знищити нації.
Далі буде….
*Професор Гарвардського університету, Девід Маклілан, стверджував, і з ним погоджувались більшість дослідників, що ця робота належить виключно перу Маркса.
**Дьордь Лукач, як і сучасні адепти культурного марксизму, не належав до пролетаріату. Він народився в багатій єврейській родині в Будапешті в 1885 році. Його батько був відомим банкіром, директором Угорського національного банку. Дьєрдя ніхто не пригнічував і не експлуатував. Доктор права (1906 р.) і доктор філософії (1909 р.). Він, багатий буржуа, став одним з вождів пролетаріату і організаторів Угорської соціалістичної революції 1919 року. Комуністичний режим Радянської Угорської республіки влаштував «червоний терор» за зразком Радянської Росії. Після поразки комуністів, втік до Австрії, а потім до СРСР, звідки повернеться до Угорщини в 1945 році. Своє кредо Лукач виклав в книзі «Історія та класова свідомість» (1923 р), на сторінках якої закликав «знищувати старі цінності та створювати нові» і «звільнятись від ярма західної цивілізації». Щоправда,у 1936 році, перебуваючи в СРСР, Лукач публічно відрікся від своєї знаменитої книги, щоб не розділити долю страчених діячів комінтерну. Він запопадливо виступав із публічними засудженнями «ворогів народу» і схвалював репресії. Дьордь Лукач відрікся від створеного ним неомарксизма і став ортодоксальним марксистом, але його ідеї вже почали жити самостійним життям[3]. Iдеї Лукача, вже розвивались та переосмислювались, «франкфуркцями». Серед останніх був ідеолог сучасного лівацького руху, Людвіг Маркузе.
*** Об’єднане державне політичне управління – політична спецслужба СРСР, спеціалізувалась на боротьбі з контрреволюцією, шпигунством, забезпеченні державної безпеки і боротьбі із чужими радянській влади елементами).
Владислав Дутчак, кандидат філософських наук