Сьогодні екзистенція людини загубилася у віртуальних просторах: мас-медіа, Інтернету, соціальних мереж, штучного інтелекту, гендерної ідеології, гібридної війни. Ми насправді слабо розуміємо хто ми і які наші цінності. Особливо це відчутно в освітній системі. Повномасштабна війна російської федерації з Україною відкрила українцям (особливо на південних і центральних теренах) національну й культурну ідентичність. Маємо національно-патріотичне виховання (вимушене війною, тому не достатньо глибоке). Але постійно перебуваємо в пошуку ціннісного фундаменту державотворення (дуже дивно, з огляду на давню християнську історію України). Ми губимося у різниці між віртуальним і реальним. Щоб віднайти себе, або заново відкрити, потрібно звернутися до першоджерела – антропології.

Антропологія займається дослідженням людини, її сутності й розвитку. Питання “Хто така Людина?” – особливо актуальне в освітньо-виховному процесі. Відповідь вміщує в собі і правила поведінки в суспільстві, і ціннісно-моральні установки, і особистісне становлення.

Відомо, що людина завжди обирає добре для себе. Але що вона обирає, залежить від її розуміння понять добра і зла. Це пов’язано із самовизначенням у системі соціальних зв’язків, пошуком шляхів, що ведуть до цілісного і впорядкованого образу світу, формування здорової і гармонійної ідентичності, виходу з кризи ідентичності та пошуку відповіді на запитання “Хто Я?” [6, с.310-311]. Досягнення ідентичності є особливо важливим у формуванні особистості підлітка, ключовим елементом статевого виховання.

Потреба ідентичності реалізується у вивченні своєї особливості, у міркуваннях про самого себе у минулому, теперішньому і майбутньому, в аналізі своїх домагань у взаємовідносинах і діяльності. “Ідентичність” є складним психологічним, філософським і теологічним поняттям, що вміщує різні рівні свідомості особистості, індивідуальні й колективні, онтогенетичні та філогенетичні характеристики [2]. Розкривається через ідентичність людського роду, статі, народу, нації, родини, сім’ї, колективу тощо.

Зокрема, проблема ідентичності є предметом досліджень екзистенційної психології, основи якої сформовані на початку ХХ століття й закорінені у працях Карла Ясперса, Людвіга Бінсвангера, Віктора Франкла, Пауля Тілліха, інших. У другій половині ХХ століття вони були розвинуті в екзистенційній психотерапії, метою якої є допомога клієнтові “в осмисленні свого життя, усвідомленні життєвих цінностей, зміні життєвого шляху з прийняттям повної відповідальності за свій вибір” [8, с.134].

Екзистенційна психотерапія виходить із певних принципів, які важливо розглянути, щоб зрозуміти як формується ідентичність [9]. По-перше, особистість не мириться з порушенням власної цілісності – через переживання екзистенційної кризи людина приходить до асертивної, зрілої, поведінки. Віднайдення себе, своєї цілісності – через ідентичність – мета кожної особистості у своєму становленні. Другим принципом є те, що кожна людина володіє рисами самоствердження, які необхідні їй, щоб зберігати свій центр. Це утвердження свого людського буття екзистенційні терапевти називають “мужністю”, вона є необхідною онтологічною якістю. Зокрема, Пауль Тілліх наполягає на тому, що людині буття не дано автоматично, як рослині чи тварині, але залежить від індивідуальної мужності, без якої людина перестає бути. Без “мужності бути” людина розчиняється у несправжньому бутті. Третій принцип екзистенційної психології проголошує, що кожна людина має необхідність і можливість виходити зі свого центру, щоби взаємодіяти з іншими людьми. Це завжди пов’язано з ризиком, оскільки загрожує втратою ідентичності. Якщо людина зі страху втратити свій власний центр, відмовляється виходити за межі себе й стає ригідною, замикається в собі й живе в обмеженому просторі, оберігаючи себе від зовнішнього впливу, то її зростання блокується. Це явище екзистенційні психологи називають стереотипом невротичного пригнічення й гальмування. У наш час поширення конформності, найчастішими невротичними реакціями виявляються, зокрема, розсіювання власного “Я” в процесі ототожнення з іншими, поки власне буття не спорожніє. Людина, переживаючи кризу ідентичності, може розчинитися у несправжньому бутті іншого (несправжньому бутті для себе). Четвертий екзистенційний принцип розглядає свідомість, що формує центр особистості. Можна назвати це “самістю”, “первинною самотністю”. П’ятий принцип відноситься до індивідуальних людських характеристик: самоусвідомлення, що формує її ідентичність. Власне формою свідомості є самосвідомість.

Виходячи з гуманістичного принципу цілісності особистості, екзистенційна психологія досліджує усі сфери життєвого розвитку людини –  душевну, духовну, тілесну – як взаємопов’язані. Криза однієї зі сфер призводить до порушення в інших, до руйнування самої людської цілісності. Здорове ставлення до себе і до світу – це асертивна поведінка. Асертивність і порушення ідентичності – протилежності, наповнені енергією різною за своєю природою. Життєва сила асертивності глибоко резонує, є будівничою, довговічною, перетворювальною. Енергія розладу ідентичності також характеризується активною інтенсивністю, але вона – поверхова й недовговічна. Подібно до енергії наркозалежної особи, вона постійно потребує поповнення й ніколи не буває задоволеною остаточно [9].

Цілісний погляд на людину розкривається у персоналістичній філософії, що розуміє людину як унікальну, неповторну і самоцінну особистості, яка має власну активність, волю та самосвідомість. У персоналізмі ідентичність не є чимось належним і детермінуючим, що особа отримує ззовні, а чимось, що вона віднаходить у собі, творить і розвиває; чимось, що має діалогічний характер, формується і розкривається у відносинах з іншими особами. Персоналізм не є індивідуалізмом у сенсі ізольованого “Я”; навпаки, ідентичність “Я” пізнає себе та утверджує свою ідентичність лише через зустріч з “Ти”, через взаємодію, спілкування та взаємовизнання (Мартін Бубер, “Я і Ти. Шлях людини за хасидським вченням”). Інакшість іншого не руйнує, а кристалізує власну ідентичність.

Подібно християнська антропологія говорить про формування ідентичності, що «базується саме на іншості: у безпосередньому порівнянні з “Ти”, відмінним від мого “Я”, розпізнаю сутність мого “я”. Різниця – це умова знання назагал і пізнання себе зокрема» [11, п.27]. «“Я” та “інший від мене” доповнюються відповідно до своєї ідентичності і зустрічаються в тому, що становить динаміку взаємності, яку започаткував і підтримує сам Творець» [11, п.31]. Справді, «основоположним для людини є той факт, що вона стає собою лише завдяки іншому, “я” стає собою лише завдяки “ти” і “ви”, “я” створено для діалогу, для синхронної і діахронічної сопричасності. Лише зустріч з “ти” і “ми” відкриває “я” на себе» (Венедикт XVI, Промова під час Загальної асамблеї Конференції єпископів Італії, 27 травня 2010) [11, п.33].

Ідентичність у персоналізмі тісно пов’язана зі свободою вибору та відповідальністю. Людина не є пасивним продуктом обставин, а активно творить своє “Я” через свої рішення, вчинки та життєві орієнтири. Ця свобода передбачає відповідальність за своє буття, за свої цінності та за свій вибір.

Багато персоналістичних мислителів, особливо ті, що мають релігійні корені (зокрема, Габріель Марсель, Мартін Бубер, Кароль Войтила), розглядають ідентичність у її зв’язку з трансцендентним, з Богом. Для Габріеля Марселя людина – це динамічне, втілене буття, що постійно твориться у відкритих, вірних і присутніх стосунках з іншими та з трансцендентним; це шлях від “мати” до “бути”, від функціональності до повноти екзистенції (Габріель Марсель, “Бути і мати”). Антропологічна концепція Кароля Войтили (Іван Павло ІІ) наголошує на унікальності та гідності кожної людини, що походить від її створення за образом і подобою Божою (Іван Павло ІІ, “Чоловіком і жінкою створив їх”).

Персоналізм також усвідомлює проблему кризи ідентичності, яка виникає в сучасному світі під впливом різних чинників (глобалізація, деперсоналізація, знецінення особи). Втрата почуття особистісної ідентичності призводить до відчуження, безглуздості та страждань. Подолання цієї кризи можливе через глибоке осмислення унікального, вільного, відповідального та діалогічного буття особистості, що постійно перебуває в процесі самотворення і самопізнання, зокрема у взаємодії з іншими та з трансцендентним.

«Створена людина з першого моменту свого існування перед Богом шукає своє буття, так би мовити, своє визначення, “власну ідентичність”». Порівнюючи себе з іншими живими істотами у світі, людина досвідчує, ким вона “не є”. “Людина опиняється наодинці з Богом, насамперед щоб виразити через перше самовизначення власне самопізнання як перший і фундаментальний прояв людськости. Самопізнання йде поруч із пізнанням світу, всіх видимих створінь, усіх живих істот, яким людина дала різні імена, щоб підтвердити власну несхожість із ними. У такий спосіб свідомість виявляє людину як когось, хто має здатність пізнання видимого світу. Маючи це знання, котре змушує її деякою мірою вийти поза буття, людина одночасно виявляє себе собі у всій відмінності свого буття” [4, с.156-157]. Людина найперше усвідомлює свою самотність – щоб бачити свою відмінність і спільність з іншими, щоб мати свободу вибору свого життєвого шляху, щоб “бути собою”.

Персоналізм відкидає редукціоністські підходи, які розглядають людину як сукупність окремих “частин” (окремо тіла, душі, духу). Особистість є цілісною сутністю, де всі виміри взаємопов’язані. Навіть тілесність, яка в інших філософських школах може розглядатися як щось суто біологічне, в персоналізмі має глибокий духовний сенс і є невід’ємною частиною ідентичності (“втілене буття” Габріеля Марселя). У цьому сенсі будемо розглядати стать.

Статева ідентичність є складною за своєю природою. З одного боку, вона є даністю людини, з іншого – потребує постійного розвитку. На перший погляд має суто фізіологічні показники. Але така спрощена позиція призводить до біологічного детермінізму й обмеження статі, навіть до її відкидання (як це відбулося у гендерній ідеології). Варто використовувати цілісний підхід дослідження статевості, запропонований екзистенціалістами, персоналістами й теологами – у взаємозв’язку “тіло-душа-дух”.

Стать “прошита” в людській сутності, визначає її тілесність, світогляд, мислення. “Філософський аналіз показує, що статева відмінність чоловік/жінка є складовою людської ідентичності. У греко-латинській філософії сутність виступає трансцендентним елементом, який з’єднує і гармонізує різниці між чоловіком і жінкою в єдність людської особи. У герменевтично-феноменологічній традиції як статеве розрізнення, так і взаємодоповнюваність інтерпретуються в ключі символізму та метафори. У взаєминах статева відмінність виступає особистою ідентичністю як на горизонтальному рівні (діада: чоловік/жінка), так і на вертикальному (тріада: чоловік-жінка-Бог); як у сфері міжособистісних стосунків чоловік-жінка (я/ти), так і в сфері родинних взаємин (ти/я/ми)” [11, п.26].

Статева ідентичність є вкрай важливою для цілісного здорового розвитку дитини, підлітка, молоді. Для її усвідомлення і переживання необхідно розвивати в молодої людини позитивне ставлення до своєї та протилежної статі, слідуючи зразкам найбільш привабливих і значущих якостей чоловіка і жінки, розбудовуючи дружні міжстатеві відносини. Від формування маскулінності і фемінності залежить впевненість у собі, здатність переживати кризи ідентичності, гармонія спілкування з іншими. Це є завданням статевого виховання у закладах освіти.

«Вочевидь зрозуміло, що без належного прояснення антропології, на якій базується визначення статевості й афективності, неможливо правильно структурувати виховну програму, яка відповідає природі людини як особи, з метою спрямувати її до повної реалізації її статевої ідентичності в контексті покликання до дарування себе. І перший крок до цього антропологічного прояснення полягає у визнанні того, що “людина також має природу, яку необхідно поважати і якою не можна маніпулювати на свій розсуд” (Венедикт XVI, Промова в Рейхстазі Берліна, 22 вересня 2011). Саме це є точкою опори екології людини, що відштовхується від “визнання особливої гідності людини” та необхідного співвідношення свого життя “з моральним законом, прописаним в її природі” (Папа Франциск, Енцикліка про турботу за спільний дім Laudato si’, 24 травня 2015, 154-155)» [11, п.30].

Відправною точкою формування статевої ідентичності є слова з Книги Буття: “І створив Бог людину за образом Своїм і подобою Своєю. Чоловіком і жінкою створив їх” (Бут. 1,27) Таким є перший опис створення людини – саме як чоловіка і жінки. Саме такими є образ і подоба Бога. “У цих словах закладено осердя не тільки створення, але й животворних стосунків між чоловіком і жінкою, які глибоко поєднують їх з Богом”. [11, п.31].

У другому описі створення людини розкривається взаємозалежність чоловіка і жінки: “Не добре чоловікові бути самому; сотворю йому поміч, відповідну для нього” (Бут. 2,18). “Бог Ягве промовляє ці слова. Вони є частиною другого опису про створення людини… розповідь про створення людини (чоловіка) є окремим уривком (див. Бут. 2,7), який передує розповіді про створення першої жінки (див. Бут. 2,21-22). Тому важливим є те, що першу людину (adam), створену з “земного пороху”, визначають як “чоловіка” (is) тільки після створення першої жінки. (Текст на івриті постійно називає першого чоловіка haadam, тоді як термін is (чоловік) вводиться лише тоді, коли виникає контраст із issa (жінка)” [4, с.154-155].

Осмислюючи біблійну оповідь про створення чоловіка і жінки, бачимо, що чоловік і жінка доповнюють одне одного фізично, психологічно і духовно. Адам і Єва є різними й водночас рівними особами. «Святе Письмо описує рівність і відмінність між чоловіком і жінкою, які творять первинну спільноту, у чудовому образі творення Єви з “ребра Адама” (пор. Бут. 2, 21). Адам визнає Єву “своєю”: “Це справді кість від моїх костей і тіло від мого тіла. Вона зватиметься жінкою” (Бут. 2, 23). Адам сприймає Єву як рівну йому особу та водночас як подругу життя (пор. Бут. 2, 24)” (Катехизм УГКЦ, п.133-134). Церква вчить, що “створені на образ єдиного Бога, наділені такою самою розумною душею, усі люди мають ту саму природу і те саме походження. Відкуплені жертвою Христа, вони всі покликані брати участь у тому самому Божому блаженстві; отже, усі мають рівну гідність” (Катехизм Католицької Церкви, п.1934). “Людина є особою, однаково чи то чоловік, чи жінка, бо обоє створені на образ і подобу особового Бога. Кожна з обох статей із рівною гідністю, хоча різним способом, є образом сили і ніжної любові Бога (Катехизм Католицької Церкви, п. 2334-2335: пор. FC 22; пор. Душпастирська конституція ІІ Ватиканського Собору про Церкву в сучасному світі “Gaudium et spes”, 49; Апостольське звернення Івана Павла II про завдання християнської сім’ї в сучасному світі “Familiaris consortio”, 22; Апостольське послання Івана Павла ІІ про гідність жінки “Mulieris dignitatem”, 6)” [10, п.5].

«Біблійні слова об’являють мудрий задум Творця, який довірив людині як завдання її тіло, її чоловічу чи жіночу сутність; і який саме через цю сутність доручив людині як завдання її людяність, гідність особи, а також прозорий знак міжособистісної “сопричасності”, в якій людина реалізується через автентичне дарування себе» (Іван Павло II, “Педагогіка тіла, моральний порядок, емоційні прояви”, Загальна аудієнція, 8 квітня 1981, Insegnamenti, IV/1 (1981), с. 904). «Тому людську природу попри все – будь-який фізицизм чи натуралізм – необхідно розуміти як єдність душі та тіла, “єдність всіх її духовних і біологічних схильностей та всіх інших особливих характеристик, необхідних для того, щоб людина могла прямувати до своєї мети” (Veritatis splendor, 50)» [11, п.32].

«У всю цю “уніфіковану сукупність” (Veritatis splendor, 50) інтегруються вертикальний вимір єдності з Богом і горизонтальний вимір міжособистісної єдності, до якої покликані чоловік і жінка. Чоловік і жінка становлять два способи реалізації, з боку людських створінь, певної участі у Божественному Бутті: вони створені “на образ і на подобу Бога” і повністю втілюють в життя це покликання не тільки як окремі особи, але і як пара, як спільнота любові (Виховні дороговкази в людській любові, 26. Див. також Конгрегація Католицької освіти. Виховання навичок міжкультурного діалогу в католицькій школі. Жити разом задля суспільства любові, 28 жовтня 2013, 35-36)». «Особиста ідентичність дозріває по-справжньому лише тоді, коли вона відкривається на інших, оскільки “на формування власного способу буття, жіночого чи чоловічого, впливають не тільки біологічні та генетичні фактори, але й численні елементи, пов’язані з темпераментом, сімейною історією, культурою, пережитим досвідом, отриманим вихованням, впливом друзів, рідних і близьких, та іншими конкретними обставинами, які повинні бути враховані” (Amoris laetitia, 286)» [11, п.33].

Статева відмінність має метафізичне коріння: «чоловік і жінка – це два способи вираження і реалізації онтологічної дійсності людської особи. Це антропологічна відповідь на заперечення двоїстості чоловік-жінка, з якої народжується родина. Відкидання цієї двоїстості не лише перекреслює перспективу створення, але й породжує абстрактну особу, яка “потім самостійно обирає для себе щось як свою природу. Чоловік і жінка заперечуються як два способи буття людською особою, які мають закладену у творінні потребу взаємодоповнюватися. Якщо ж не існує двоїстості чоловік-жінка як факту творіння, тоді не існує і родини як дійсності, встановленої творінням. Але в такому випадку і потомство втрачає належне йому дотепер місце і свою особливу гідність, йому властиву” (Венедикт XVI, Звернення до Римської Курії, 21 грудня 2012)» [11, п.34].

“Статевість, як даний під час сотворення Божий дар бути чоловіком або жінкою (див. Бут. 1, 27), інтегрально охоплює всі природні виміри існування людської особи: тіло, душу та дух. Особа покликана прийняти виражений у її статі Божий задум щодо себе – оскільки стать не залежить від людського вибору – та втілити його у своєму житті. Статевість можна збагнути тільки у світлі християнського розуміння любові як покликання до сопричастя людей та самодаруванні однієї особи іншій. Будь-яке егоїстичне використання іншої особи як засобу для отримання статевої насолоди суперечить Божому дару любові, спотворює суть статевості та глибоко ранить особу (Катехизм УГКЦ “Христос – наша Пасха”, п. 862–863)” [10, п.6].

Отже, відмінності між чоловіком і жінкою мають не лише біологічне чи функціональне значення, а є частиною глибинної структури буття людини. Це стосується не лише тілесних відмінностей, але й певних духовних та психологічних вимірів, що визначають досвід буття чоловіком чи жінкою. Це про взаємодоповнюваність, про унікальні шляхи реалізації людського потенціалу, про різні способи досвіду любові, стосунків, творчості. Такий погляд підкреслює, що стать є невід’ємною частиною особистості і впливає на всю її цілісність, на її самоусвідомлення, цінності та покликання. Вона не “накидається” суспільством, а є основою, яку суспільство може по-різному інтерпретувати та формувати, але яка має глибше коріння.

Сучасна психологія й філософія наскрізь просякнуті наративами теорії гендеру, яка спотворила розуміння статевості й обмежила її біологією. Наукове  знання, що досліджує стать переважно без гендеру, зосереджується суто на біологічних аспектах. Коротко розглянемо деякі.

Біологія та медицина. Генетика: дослідження хромосомних наборів (XX у жінок, XY у чоловіків) і генів, що впливають на розвиток статевих ознак та успадкування захворювань, пов’язаних зі статтю. Фізіологія: вивчення функціонування різних систем організму (серцево-судинної, ендокринної, імунної тощо) та їх відмінностей між статями. Наприклад, дослідження гормонального фону (естроген, тестостерон), метаболізму, реакції на ліки у чоловіків і жінок. Анатомія: вивчення будови тіла, первинних та вторинних статевих ознак, а також анатомічних відмінностей між статями. Ембріологія та репродуктивна біологія: дослідження процесів розвитку ембріона, формування статі на етапах внутрішньоутробного розвитку, функціонування репродуктивних систем під час вагітності та пологів. Нейробіологія: первинні дослідження біологічних відмінностей у структурі та функціях мозку між статями (наприклад, щодо впливу гормонів на розвиток нервової системи). Фармакологія: вивчення того, як різні лікарські засоби впливають на організм залежно від статі, оскільки існують відмінності у метаболізмі та реакції на препарати.

Антропологія природнича. Вивчає біологічну еволюцію людини, її фізичні особливості та їх відмінності між статями. Це включає аналіз скелетних решток для визначення статі, дослідження генетичного розмаїття та його впливу на фізичні характеристики.

У цих науках статевість зосереджена на розумінні відмінностей фізіологічних, генетичних та анатомічних, не залучаючи соціально-культурні аспекти. Безумовно, школярам можна і навіть потрібно досліджувати природничо-наукові характеристики статі. Це розвиває біологічну грамотність: розуміння біологічних відмінностей між чоловічими та жіночими організмами є фундаментальною частиною анатомії й фізіології, генетики, безпеки й гігієни. Ці дослідження сприяють формуванню наукового світогляду, розуміння власного тіла та відповідального ставлення до здоров’я.

Але: фокус лише на біологічних характеристках статі сприяє її однобокому баченню. Такий біологічний редукціонізм призвів до поширення теорії гендеру як замінника статі. Що є неприйнятним для виховання й освіти дітей в Україні.

Відома німецька філософиня і католицька свята Едит Штайн ставить слушні питання до такої виключно природничої антропології: “Чи це морфологічно-описове і причиново-роз’яснююче природознавство є антропологією, яку ми шукаємо як основу педагогіки, чи воно взагалі має педагогічне значення і яке саме?.. Оскільки освіта і виховання повинні осягати цілу людину, душу і тіло, то для вихователя важливе знання будови, функцій і законів розвитку людського тіла, аби знати, який природний розвиток сприятливий, а який шкідливий. Так само є важливим знати загальні закони людського життя душі, аби зважати на них у виховній роботі” [12, с.14-15]. Педагогічно значущим є також знання того, що “окрема людина – не ізольований індивідуум, а як член належить такій поза особовій формації, якими є народ і раса, тому що завдання вихователя – виховати його не тільки як індивідуума, а як члена цілого. Однак з обох позицій у підсумку виходить недостатність такої суто природознавчої антропології як основи для педагогіки і виховної роботи” [12, с.15].

Природознавча антропологія як основа педагогіки “неспроможна розкрити розуміння конкретної людини і дати ієрархію цілей”. Едит Штайн, у пошуках такої антропології, яка може “сприяти розумінню індивідуальності”, приходить спочатку до філософської, а згодом до християнської антропології як глибинної. Як стверджує філософ, “антропологія, що не зважала б на відносини людини з Богом, була б неповною і недостатньою як основа педагогіки. Це, напевно, станеться – наскільки це можливе філософськими засобами – тобто природним пізнанням. Проте ми не сміємо зупинятися на цій межі. Якщо для педагогіки важливо осягнути всю людину, то вона не відмовиться від жодного джерела, з якого вона може отримати про неї інформацію, а віруючий педагог напевно ж не залишить поза увагою об’явлених правд. Отже, філософська антропологія потребує доповнення через теологічну антропологію. З філософії та теології зведена будівля християнської метафізики, яка проектує сукупну картину реального світу” [12, с.20-21].

Саме в такій антропології найповніше розкривається стать, статевість, тілесність людини. Дана антропологічна концепція лежить в основі навчальної програми “Шлях до зрілості людини” для 5-9 класів ЗЗСО (О.Б. Горгота, Л.М. Гридковець, М.О. Єршова, Г.С. Самолюк).

Олеся Горгота, к.філос.н.

Використані джерела:

1. Бубер Мартін. Я і Ти. Шлях людини за хасидським вченням. Пер. з нім. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2012. – 272 с.
2. Горгота О.Б. Психологічна проблема ідентичності у формуванні особистості підлітка // Формування особистості підлітка: сучасні реалії: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції [Хмельницький, 25 квітня 2018 року] / гол. ред. Л.Г. Білий. – Хмельницький: Вид-во Хмельницького ін-ту МАУП, 2018. – 173 с. – с.33-41.
3. Горгота О.Б. Екзистенційно-психологічні основи порушення статевої ідентичності підлітків // Психологія ХХІ століття: теоретичні та практичні дослідження: зб. наук. пр. / гол. ред. Л. Г. Білий. –  Хмельницький: Вид-во  Хмельниц.  ін-ту МАУП, 2019. – Вип. 9. – 190 с. – с.35-45.
4. Іван Павло ІІ. Чоловіком і жінкою сотворив їх: богослов’я тіла / Іван Павло ІІ; пер. з англ. Ірина Волощак, Ігор Леньо, Наталія Цюпка, Назарій Петрів. – Львів: Свічадо, 2022. – 680с.
5. Катехизм УГКЦ “Христос – наша Пасха” / Електронний ресурс: https://catechismugcc.org/
6. Краєва О.А. Криза ідентичності підліткового віку та її роль у становленні зрілої особистості // Збірник наукових праць КПНУ імені Івана Огієнка, Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України. Проблеми сучасної психології. 2010. Випуск 7. С. 310-321.
7. Марсель Габріель. Бути і мати. – К.: Центр учбової літератури, 2021. – 228с.
8. Основи психотерапії: навч. посіб. / [К.В. Седих, О.О. Фільц, В.І. Банцер та ін.]; за ред. К.В. Седих, О.О. Фільц. – К.: ВЦ «Академія», 2017. – 192с.
9. Ролло Мэй. Экзистенциальные основы психотерапии / Экзистенциальная психология. Под редакцией Ролло Мэя. М.: Апрель Пресс & ЭКСМО-Пресс, 2001. Терминологическая правка В.Данченко. – К.: PSYLIB, 2005.
10. Послання Синоду єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ стосовно небезпеки гендерної ідеології // Христова Церква про деякі актуальні загрози у сфері моральності (гендерна ідеологія), 2016 / Електронний ресурс: https://docs.ugcc.ua/1423/
11. “Чоловіком і жінкою створив їх”. На шляху до діалогу щодо гендерного питання у вихованні (Конгрегація католицької освіти, Ватикан, 2 лютого 2019 року) / Електронний ресурс: https://ct.ugcc.ua/materialy-dlya-katehyzacziyi/katehytychni-programy/dushpastyrstvo-seredovyshh/dlya-simej/29834
12. Штайн Едит. Будова людської особи. Лекція з філософської антропології. (Вступ і нове опрацювання Беате Бекман-Цьолер) – Переклад з нім. Ілони Терзової. – Жовква: Місіонер, 2011. – 192с.